Симона Меркантіні ⠀

Викладач кафедри романської філології та перекладу факультету іноземних мов, завідувач секції італійської мови.
Ми відкриваємо новий сезон нашої улюбленої рубрики #обличчяКаразінського!

І сьогодні, під час тижня італійської мови в Україні, ми публікуємо інтерв'ю з колоритною італійкою Симоною Меркантіні. Вона розповідає, як жінка з околиць Турина опинилася в Каразінському університеті, а також про українську мову, театр і суперздатність.

На жаль, публікація не здатна передати всю емоційність розмови у реальному житті, але налаштуйтеся саме на такий настрій.

Про роботу в Україні та українську мову

Можу про це розповідати цілу вічність. Я довгий час жила та працювала в Москві. Там, в одному з університетів, відкрила курси італійської мови. Протягом трьох років через конференції, зустрічі та особисті контакти я познайомилася з колегами з нашого університету. У мене виникло бажання спілкуватися частіше. Я багато разів приїжджала сюди та захотіла залишитися. Я запропонувала свої послуги колегам з кафедри романської філології, а вони погодились. Так я тут і опинилася.

Мені дуже подобається жити в Україні. Я вирішила переїхати надовго. Сама я з околиць Турина, перші 20 років провела саме там. Потім 15 років навчалася у Мілані в Католицькому університеті, вивчала російську й англійську мови. Потім я вступила до аспірантури до Москви, де успішно захистилася, і того ж року переїхала до Харкова.

Перший рік я намагалася вивчити українську мову, але мені не вдалося. Адже для цього потрібно дуже багато старанності, любові та волі. Ходила на уроки як зомбі. Саме в цей момент зрозуміла своїх студентів, але зараз, сподіваюся, у мене з'явиться більше вільного часу, і я зможу її подужати. Наприклад, влітку я почала дивитися фільми українською мовою та стала краще розуміти її. Але розмовляти ще не можу.

Відмінності італійських студентів від українських

Своїм студентам я говорю, що відмінності є. Але сама дивуюся тому, що їх немає. Минулого року ми почали активно запрошувати італійських студентів. До нас приїхало 9 студенток. Я зрозуміла, що студенти в Італії та Україні однакові. Коли ти запитуєш, вони відповідають максимум п'ять секунд. Більше не вміють розвивати свої думки. Проте всі однаково чудові.

«Щоб стати хорошим викладачем, треба бути щасливою людиною»

У дитинстві я хотіла стати медсестрою. У мене три брати: два старші та один молодший. І коли молодшого ображали, або він отримував травму, я завжди була поряд, наче друга мати. І все б нічого, але винуватцем того, що він так часто потрапляв у неприємні ситуації, була я.

Також я завжди любила мови. Коли навчалася у школі, мені подобалася викладач англійської літератури. Вона дуже любила свій предмет, і завдяки їй я пішла на факультет іноземних мов Католицького університету.

Викладати я не планувала. Але після закінчення університету запропонували попрацювати у школі. Оскільки я ще не мала роботи, і був серпень, то я погодилася. Вирішила спробувати. І лише коли почала викладати, зрозуміла, що це моє.

Щоб стати добрим викладачем, треба розуміти, що теорія може сильно відрізнятися від практики. І більшу частину становить особистість та харизма. Для мене викладання — це половина методики та половина харизми.

Щоб стати добрим викладачем, потрібно бути щасливою людиною. Ця робота полягає у тому, що ти віддаєш частину себе. Але віддаючи, я назад хочу вдвічі більше. І, звичайно, потрібно знати свій предмет і прагнути знати його краще.

Я не знаю італійську досконало. Але навчаюсь на помилках, зокрема й на помилках своїх студентів. Завжди їх сварю за те, що вони не розмовляють, бо бояться помилятися. Мене це дуже дратує. Коли я запитую, то у відповідь студенти мовчать. Почуваюся як до першого дня творіння. Я відчуваю ту мовчанку, яку відчув Бог, коли нічого не було. Я кажу: «Діти мої, ви вивчаєте іноземні мови, щоб мовчати іноземними мовами?»

Розмовляйте. Вас виправлятимуть. З вас сміятимуться. Скільки людей сміються з моєї російської. І що?

Вільний час

Я дуже люблю ходити в театр, люблю оперу, люблю дивитися фільми. Мені подобається наш ХНАТОБ.

Тому коли є вільна хвилина, ходжу до театру та намагаюся залучати своїх студентів.

“Italiano vero”: міркування про «справжніх» італійців та українців

Для мене справжній італієць — це... складне поняття. Я розумію, що зразок — це образ південного італійця.

Моя мама з Калабрії, а батько з Полетто, тому кров у мене південніша. І справді є дуже велика різниця між італійцями на півдні та на півночі в емоційності, ставленні до роботи та життя.

На півночі італійці спокійніші, на півдні — більш емоційні та галасливі. Але якщо подивитися трохи глибше, то для мене італієць — це людина, яка приймає будь-кого. Я бачу це у своїй родині, своїй країні, на прикладі біженців, які приїжджають до Італії. Це особлива риса характеру, вихована історією. Мені це дуже подобається.

А в українців є дуже велике бажання працювати. Я не могла б зробити в Італії те, що тут роблю. Бачу креатив у цій країні.

Хочу ще розповісти про те, що мене дуже дивує. Тут немає однієї реальності. Тут їх дві: офіційна та неофіційна. Перед тим, як щось зробити, потрібно поставити собі запитання: що можна робити, а що треба робити. Це зовсім різні рівні життя. Коли людина каже тобі «ні», ти не розумієш, на яке з питань людина відповідає: на «можна» або на «треба». Через це я втрачаю орієнтир. Я завжди говорю, що люди тут дуже розумні, адже мозок постійно тренується.

Ще у вас є такий талант — нічого не говорити обличчям. Ви можете зробити такий вираз, по якому взагалі незрозуміло, що ви думаєте. Адже по моєму обличчю зрозуміло все.

Про суперздатність

Якщо чесно, я завжди хотіла читати чужі думки. Але знаю, що то був би кошмар. Тому я рада, що в мене її немає. Але іноді виникає дуже сильне бажання читати думки та розуміти, про що людина думає.

Враження від Каразінського. Італійська мова в університеті

Мені подобається те, що тут є дуже багато можливостей. Нещодавно в мене виникло бажання відкрити магістратуру, де працюватимуть викладачі з Італії. Мені ніхто не сказав, що так не можна, а давали багато порад, як правильно це організувати. Тут я зрозуміла, що немає нічого неможливого. Інше питання, що це дуже складно.

Ще мені подобаються стосунки з колегами — це для мене дуже-дуже цінно. Я постійно відчуваю те, як добре працювати з такими людьми, які можуть мене терпіти.

Італійська викладалася в університеті як третя мова досить давно, а 3 роки тому вона почала викладатися як друга. У нас дуже багато міжнародних контактів з Італією, багато проєктів та грантів, наприклад Erasmus. Тому ми вирішили відкрити магістратуру: спочатку як другу мову, а згодом плануємо як першу. Також у планах у нас відкриття курсів, де викладатимуть носії мови з Італії.

Каразінський у трьох словах

Битва, надія та задоволення.