Діана Черненко

Життя студентів під час війни непросте, як і життя всіх інших людей.

Хтось повернувся додому. Хтось виїхав за кордон. Хтось залишається в Харкові та живе в гуртожитку. Саме про таких людей ми хочемо вам розказати.

Перша розповідь — про студентку 1-го курсу фізичного факультету (група ФО–13) Діану Черненко. Рідне містечко Діани, смт Чернігівка Запорізької області, наразі перебуває під окупацією, а дівчина продовжує навчання, працює та живе в одному з гуртожитків Каразінського.

Діано, як ти вирішила залишитися в Харкові?

Я хотіла поїхати додому, але мені не вдалось. У мене був квиток на 4-те березня. За день до відправлення потягу я зателефонувала на Укрзалізницю, щоб дізнатися, чи зможу поїхати. Проте мені повідомили, що потяг скасовано. Поїхати до Запоріжжя теж виявилося неможливо, бо шлях туди з Харкова було перекрито. Згодом мені зателефонували з дому та сказали, що мої рідні місця окуповано. Наразі в мене вдома немає ані води, ані світла, ані інтернету. Мої батьки й досі там. А я залишилася в Харкові.

Як війна почалася для тебе?

Рано вранці 24 лютого я раптом прокинулася від сильних звуків пострілів. Потім я почула, як дрижить віконне скло. Поглянула у вікно і побачила безліч автівок, які їхали в різні напрямки. Зазирнула до телеграму та одразу знайшла інформацію: це — початок повномасштабного вторгнення! Для мене це стало жахливою несподіванкою. Адже до останнього моменту я не вірила, що війна все ж розпочнеться. Звісно ж, я читала новини, але повірити в те, що таке дійсно можливо, просто не могла.

Якими були твої перші дії після початку вторгнення?

Десь о восьмій ранку ми з друзями пішли до супермаркету, купили необхідні продукти, воду та речі найпершої потреби. На перший час нам цього вистачило. Але потім стало скрутно. Роботи більше не було. Військові напади продовжувалися. Було незрозуміло, коли це все закінчиться. Стало страшно.

Що ви робили під час обстрілів? Ховалися в метро?

Ні, ми не ходили до метро жодного разу. 3–4 студенти ходили, але потім перестали. Бо тоді в метро було дуже холодно, не було ковдр. Одна дівчина дуже сильно застудилася, потім ми довго шукали для неї ліки.

Як ви розв’язували проблему з харчуванням?

Це була дійсно дуже серйозна проблема. Був час, коли стало просто нічого їсти. І навіть ніде було купити їжу. Ми ходили до супермаркету, але там, крім майонезу та горошку, уже нічого не було. Нам допомагав університет, допомагало студмістечко, вони замовляли для нас їжу. З часом почав допомагати Сергій Махновський, за що ми йому дуже вдячні. Наразі функціонує Гуманітарний штаб, де ми завжди можемо попросити продукти.

Як ви готували їжу?

Ми почали готувати на всіх, хто залишився в гуртожитку. Спочатку ця ідея не всім сподобалася. Однак з часом ми зрозуміли, що це найкращий варіант. У тих умовах, що склалися, тарілка супу, приготованого на всіх, просто рятувала наш день. Пам’ятаю, одного разу нам привезли 15 кг печінки, її було дуже складно готувати на всіх. Тоді нас у гуртожитку залишалося близько 70 осіб.

А потім вас об’єднали зі студентами з інших гуртожитків?

Так, це сталося після обстрілу та пошкодження клубу «Уніфехт». Тоді 4-й гуртожиток закрили, а студенти приїхали до нас. Їх було близько десяти осіб. Також до нас приїхали студенти з 11-го гуртожитку та з гуртожитку Коледжу текстилю та дизайну. Ми швидко здружилися та дуже тепло спілкуємося. У таких умовах інакше й бути не може. Ми спали на підлозі на матрацах і перед сном багато розмовляли. Спочатку ми перебували в бомбосховищі, потім перемістилися до коридорів, а зараз повернулися до кімнат.

Чи були у вас проблеми з водою та електроенергією?

Зі світлом проблем не було. З інтернетом теж. А от з водою проблема. Гарячу воду відключили практично відразу, після обстрілів. По блоках гарячої води немає вже місяць. Наразі працює лише загальний душ.

Як проходить твоє навчання?

Навчання відбувається в онлайн-форматі. Викладачі гнучко спілкуються зі студентами. Якщо можливості вийти на зв’язок немає, викладач записує лекції та надсилає, щоб ми дивились їх у зручний час. Дуже цікаво проходять лабораторні роботи. Наш викладач, В’ячеслав В’ячеславович Скляр, навіть приходив до нас та проводив заняття офлайн. Ці лабораторні він записував на відео та надсилав тим студентам, які не живуть у гуртожитку. Взагалі він неймовірна людина та дуже сильно підтримує нас!

Як проводите вільний час?

Раніше в нас часто були невеликі вечірки з піснями під гітару. Ми співали, спілкувалися, трішки відпочивали. Були й кінопокази. Це було неймовірно приємні миті. Наразі в нас майже немає таких зустрічей. Здебільшого ми проводимо час у своїх кімнатах. Але все одно постійно спілкуємося.

Чому ти вирішила вступати саме до фізичного факультету Каразінського університету?

Мені завжди подобалася фізика. А ще й на домашню пошту надійшов лист від фізичного факультету з переліком спеціальностей та запрошенням до вступу. Це було дуже приємно.

Ким ти хотіла стати в дитинстві?

Ще зі школи я мріяла стати льотчиком. Проте зараз не шкодую, що змінила вибір та навчаюсь на фізичному факультеті.

Що тобі подобається у фізиці?

Найбільше мені подобаються лабораторні роботи. А ще подобаються захоплені своєю справою викладачі, які всі сили та енергію віддають для того, щоб ми не тільки навчалися, але й максимально комфортно почувалися. Такі викладачі, як наш Вяч Вяч (ред. — В’ячеслав Скляр).

Ти працюєш?

Так, зараз я працюю в гуртожитку. А до війни була аніматором.

Що плануєш на майбутнє?

Наразі я маю роботу та навчаюся. Тому залишаюся в Харкові. Чекатиму на подальший розвиток подій.

Чому варто вступати саме до Каразінського університету?

Каразінський університет — це університет, який ніколи не здається. У будь-яких умовах він мужньо стоїть. Студенти, працівники та викладачі завжди разом як супервелика родина, яка разом з успіхом проходить через всі труднощі та лише стає міцнішою. Наш ректор дуже правильно говорить, що університет — це серце Харкова.

Текст: Вікторія Якименко, Марина Григор'єва            Фото: Вікторія Якименко