Каразінці на лінії вогню: Сергій Масалітін

1 жовтня 2023 року

Сергій Масалітін — випускник соціологічного факультету Каразінського, працівник центру зв’язків з громадськістю. Від початку повномасштабного вторгнення він добровільно став на захист України. 

В інтерв’ю Сергій розповів про своє життя до і під час повномасштабної війни, про зміну цінностей і переконань за час вторгнення, про місце освіти в його житті та можливості вчитися на лінії вогню. Також наприкінці розмови Сергій висловив побажання й привітання спільноті Каразінського. 

Розкажи, будь ласка, чим ти займався до повномасштабної війни?

Я закінчив Каразінський університет. До повномасштабної війни моїм останнім місцем роботи був університет імені Каразіна. Я працював у центрі зв’язків з громадськістю: займався веденням соціальних мереж університету, брав інтерв’ю, писав тексти. 

Як для тебе почалася війна? 

Війна тривала дуже давно: з анексії Криму у 2014 році, з часів АТО. Дійсно, у Харкові війна відчувалася не так сильно, як на Сході України, у Криму, але вона була помітною по багатьох моментах. 

Повномасштабна війна почалася для мене у моїй квартирі на ХТЗ. Була 4 ранку, коли ми з моєю дівчиною прокинулися від вибухів і від того, що сусіди дуже сильно гупали, коли збирали речі. Ми з нею заздалегідь подумали, що будемо робити в разі початку повномасштабної агресії. Тож ми виїхали максимально швидко з міста. Зробили ми це, бо розуміли, що в росіян є списки українських активістів. Я багато де демонстрував свою українську позицію, організовував акції протестів, різноманітні заходи. Я знав, що якщо сюди зайдуть російські війська, я буду посаджений на підвал, страчений і так далі. У принципі, те, що ми потім побачили в Ірпені, в Бучі, в Ізюмі та інших містах, це все могло бути зі мною, якби я не поїхав.

Коли і як ти прийняв рішення доєднатися до лав Збройних сил України?

Я прийняв це рішення майже одразу, як ми виїхали з Харкова на Захід України.

На той час я вже майже був офіцером, оскільки в мене залишалося пів року навчання на воєнній кафедрі в університеті. Я одразу пішов в місцеву ТрО, мені сказали заповнити анкету і чекати. Тиждень я чекав, займався волонтерством. Коли я волонтерив, я розумів, що цю роботу можуть виконувати й інші люди. Я поважаю гендерну рівність, але для мене, як для чоловіка, «не піти» — це достатньо неправильно. 

Через тиждень у ТрО мені сказали чекати ще. Після цього я безпосередньо пішов у військкомат. У той же день, коли я вийшов з військомату в статусі добровольця, ми з моєю дівчиною одружилися.

Ось моя історія в армії почалася так, як почалася. 

Що мотивує тебе та дає тобі сили триматися й боротися далі?

У моменти, коли було найскладніше, коли «от-от», і ти можеш загинути, я розумів, що не хочу приймати свою смерть. Я не приймав свою смерть: якщо я загину, я підставлю батьків, дружину, друзів. 

Бо є люди, заради яких мені треба жити. І саме це дозволяло мені знайти в собі додаткові сили боротися далі. Я розумів, що ще багато всього мені треба зробити і для себе, і для близьких мені людей. 

Якщо можна трошки торкнутися особистого: як за час війни змінилися твої особисті переконання?

Я став краще відчувати життя. Коли я йду вулицею, частіше відчуваю красу навколишнього середовища, красу будівель, красу природи. Так само на краще змінилися стосунки з моїми близькими. Я розумію, що найцінніше, що є у світі, — це життя, твої стосунки з людьми. Я розумію, що сенс життя в тому, щоб жити, щоб спілкуватися, робити щось важливе в цьому житті. За цей час я сильніше пізнав цінність звичних життєвих моментів. 

Розкажи, що саме дало тобі навчання в університеті? 

Хтось скаже, що буде банально звучати. Але правда в тому, що найцінніше, що може дати університет, — це зв’язки. Ти знайомишся з великою кількістю людей: зі студентами, з викладачами. Вони всі чогось прагнуть. І від того тобі теж хочеться рухатися далі. Такі зв’язки корисні і для мотивації, і для майбутнього працевлаштування. 

На першому курсі в нас була ознайомча лекція з Вілем Савбановичем Бакіровим. Він сказав дуже правильну річ: «Університет дає тобі навички критично мислити та вміння саморозвиватися». Сучасний світ дуже швидкий, він не стоїть на місці. І ти повинен мати інструменти, щоб адаптуватися  до нього. Знов таки, критичне мислення, робота з інформацією, самодисципліна, саморозвиток — це все дуже важливо. І саме ці речі дав мені університет.

Завдяки навчанню ти не просто сприймаєш інформацію «на віру», а піддаєш речі сумніву, розумієш, де маніпуляції, де правда. Зараз в армії такі навички дуже корисні. Як виявилося, дуже багато людей не зовсім грамотні (у війську). Вони не можуть складний текст прочитати та правильно зрозуміти, особливо юридичні тексти. І ось до мене підходять, кажуть: «А ось поясни, що означає ось цей текст». І я пояснюю простими людськими словами. Взагалі, грамотність в армії дуже важлива, і такі (грамотні) люди дуже цінуються. 

Чи є місце освіті на лінії фронту? Чи є фізична, моральна можливість навчатися? 

В армії є різні посади та напрями роботи. Є такі, які більше пов’язані з інтелектуальною роботою, де ти маєш проводити багато розрахунків. Як на мене, це посади зв’язківця, артилериста, мінометника. А є посади, де ти — людина з автоматом, сидиш і чекаєш, поки до тебе хтось прийде. Здебільшого ця робота пов’язана з твоєю фізичною стійкістю.

Але можливості для навчання в армії є. Де б ти не був: чи на лінії зіткнення, чи на кордоні з росією, переважно в усіх підрозділах є час на виконання завдань і час на відновлення в тилу. Тоді ти можеш щось читати, вивчати, тим паче й інтернет для цього є. 

Останнім часом я прочитав дві книги: перша — «Сліди на дорозі» Валерія Маркуса, нашого військового, друга — «4000 тижнів. Тайм-менеджмент для смертних».

Також читаю статті на історичну, військову тематику. Зараз ще вирішив себе трошки побалувати — проходжу курс сценаристики від Антоніо Лукіча, українського режисера фільмів «Люксембург, Люксембург», «Мої думки тихі». Дуже крутий курс — він іде в записі. Мені достатньо один раз мати доступ до інтернету, я завантажую собі відео, роблю нотатки в телефоні, так і навчаюся. 

Зараз маю ключове питання для самого себе: «Окей, припустимо, я виживу, цілий, здоровий. І постало питання після моєї демобілізації, після завершення війни — а ким мені працювати? Повертатися до того, чим займався раніше? Вивчати щось нове? Тож зараз я намагаюся вчитися, щоб краще розуміти, де б я хотів бути після війни. 

Що для тебе Каразінський у декількох словах?

Каразінський — це круті люди, це інструментарій для розвитку, це дуже крутий час твоєї молодості, коли ти можеш отримати дуже багато крутих спогадів. Це унікальний час, який треба використати з максимальною користю для себе та своїх близьких.

От зараз ти можеш дати пораду, настанову, побажання каразінцям і всій спільноті, яка побачить історію про тебе. Що ти хочеш сказати нам усім?

Зараз такий час і для військових, і для цивільних, що ти не знаєш, скільки тобі залишилося. Багато людей гине через агресію росії та путіна. Я б побажав жити кожен день так, ніби він може бути останнім. Це не про те, щоб ти весь день працював / вчився. Життя ж не полягає в роботі. Життя полягає в тому, щоб гуляти з друзями, любити людей, насолоджуватися життям. 

Треба навчитися відчувати життя загалом. У молодості ми думаємо, що в нас так багато всього попереду. Ні, часу небагато з двох причин. По-перше, він швидко минає. По-друге, війна. І тобі треба навчитися використовувати час у кайф, для свого розвитку.

Побажання каразінцям: всіх вітаю з тим, що ви вступили до Каразінського університету, що вчитеся та працюєте тут. Ви дуже круті люди, я дійсно так вважаю. Оскільки в такий складний час, безпосередньо біля такого дуже дивного сусіда, ви не просто живите й існуєте, а робите щось корисне: навчаєте людей, вчитеся самі. Це дуже важливо.

Якщо ви хочете допомогти 5-му прикордонному загону, де служить Сергій, то можна долучитися до збору коштів на придбання газових балонів, що необхідні для розігріву їжі та чаю взимку.

Посилання на банку в «Монобанку» (номер картки банки: 5375 4112 0952 1843).