Каразінці на лінії вогню: Олександр Васильківський

Розкажіть, будь ласка, про себе до війни з росією, чим ви займалися до цього?

До війни з росією я вже служив Батьківщині. Я кадровий офіцер, військовий з вислугою 25 років. Проходив службу з 1997 року в Одеському інституті сухопутних військ, загальновійськовий факультет. Це той факультет, який готує командирів механізованих взводів, як кажуть, «матінки піхоти». У 2001 році закінчив інститут, і почалася моя служба у ЗСУ. У 2012 році я вступив до Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, а у 2014 році успішно його закінчив.

У 2017 році я звільнився зі служби, у 2019 році призвався в лави Національної гвардії України та став старшим викладачем кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Національної академії НГУ. У 2018 році мені сказали: «Якщо хочеш мати щось більше у своєму життя — треба мати додаткову освіту». Тож я вступив до Національної академії державного управління при Президентові України в Харкові, яку успішно закінчив із дипломом з відзнакою. Далі розпочався мій шлях до здобуття наукового ступеня — кандидата наук (доктора філософії). Я паралельно навчався і викладав дисципліну «Морально-психологічне забезпечення військ (сил)».

 Можете розповісти коли і як для вас почалася війна?

У 2014 році я мав розподіл у Харківську область, місто Чугуїв, на посаду заступника командира бригади. На момент прийняття мною посади в бригаді був 871 військовослужбовець, а майже через два місяці — п’ять з половиною тисяч особового складу в моєму підпорядкуванні. 

Початок «моєї» війни був з негативного досвіду. Наші «перші ластівки» полетіли на війну 23 вересня 2014 року. Вони завантажилися на платформи-ешелони та вирушили в район виконання бойового завдання Іловайського котла. Три доби рота була на марші (організоване пересування військ у колоні) та на кінець третьої доби зазнала поразки. Майже протягом п’яти хвилин перехресного вогню рота була знищена. Це був перший такий негативний досвід. Були і втрати, і перемоги. 

Коли пішли повномасштабні бойові дії, не міг я дивитися на те, що… Як правильно сказати…

Я до 2017 року поховав 26 офіцерів — моїх колишніх друзів, підлеглих. Поїхати з академією, яку евакуювали на Захід України, я не міг. Знаючи, що всі мої друзі, товариші по службі, які для мене значать більше, ніж брат рідний, вже були зав’язані в боях у ніч з 23 на 24 лютого. 

Знаючи, як вони стійко та мужньо стояли до останнього, мною було прийняте рішення написати рапорт на перевід у війська і повністю припинити викладацьку діяльність. Буквально через два-три тижні я вже був у війську. 

Я доїхав до штабу, який тримав з перших днів оборону Харкова та частково Харківської області, на посаду заступника командувача з морально-психологічного забезпечення. 

Що мотивує вас та дає сили триматися й боротися далі?

У простого солдата, який свідомо пішов на війну, є таке поняття: «Я виживу тоді, коли мене чекають вдома». Чекає хто? Сім’я. Сім’я — це найголовніше. Сім’я надихає солдата, будь-якого військовослужбовця на його перемогу, стійкість, витривалість.

Як кажуть, надійний тил. Буде тил — буде все. Не буде тилу — не буде перемоги. Так і для кожного тил — та людина, яка стоїть поруч або ззаду прикриває, штовхає вперед і вперед. Надихає. Це дружина, вона надихає, вона дає сили. 

Трохи особисте питання. Скажіть, будь ласка, як за час війни змінилися ваші особисті переконання?

Ну, дивіться (сміється). У мене нічого взагалі не змінилося. Ще у своєму дитинстві у мене була мрія стати військовим. Я її здійснив у 1997 році, коли вступив вчитися. Я мріяв стати офіцером, і я ним став. 

31 серпня 1997 року я склав присягу на вірність українському народові. Що ще може помінятися? Коли я свідомо присягнув українському народові щодо його захисту, захисту держави та її територіальної цілісності, недоторканості, її кордонів. Це було свідоме складання присяги на вірність українському народові.

Що зараз? Помста за своїх найкращих друзів, які були мені більше, ніж родичі? Так.

За кожну вбиту дитину? Вдвічі, втричі так.

За загиблого цивільного? Так, в мільйони раз.

За зруйноване місто? Лють у мільйони раз. 

За зруйновану країну? Також.

Блок 2. Реабілітація

Як виникла ідея створення реабілітаційних центрів? 

Я мав отой негативний досвід у 2014–2017 роках. Це були моменти, коли сили військовослужбовця, його психологічний стан з кожним днем довготривалих бойових дій суттєво знижується. Я знав, що вже через 4–6 місяців повномасштабної буде те саме.

У мене виникла думка створити центр оновлення боєздатності особового складу з метою відновлення психологічного стану особового складу для того, щоб вони могли далі виконувати поставлені бойові завдання. У червні 2022 року створив реабілітаційний центр. Уже майже 4 500 військовослужбовців пройшли оновлення боєздатності в ньому. 

Кваліфіковані військові психологи відбирають особовий склад з бойових позицій за критеріями часткової деморалізації, панічних страхів й атак. Також до центру направляють військовослужбовців, які вже мають перші прояви суїцидальної поведінки. 

У реабілітаційному центрі їм вже надають кваліфіковану психологічну та медичну допомогу. Приблизно за два тижні психологічний і фізичний стан здоров’я військовослужбовця відновлюється. Боєць із новими силами повертається на бойові позиції та виконує бойові завдання, спрямовані на досягнення нашої великої перемоги.  

Можете розповісти про один робочий день реабілітаційного центру?  

Лише про один день не можу, адже вони всі вписані в програму, яка розроблена кваліфікованими науковцями з психології, а саме доктором психологічних наук, професором Ігорем Приходьком — чинним військовим і його колишнім аспірантом. Ми вивчали ефективність роботи кожної методики й тренінгу, чи можуть вони вплинути на психіку особового складу в найкоротші терміни? 

Ось, наприклад, 2–4 день — це робота психолога у взаємодії з медичним персоналом, відбувається процес розкриття особового складу. Йде період адаптації, перехід емоційного тонусу в більш спокійний. Перша задача психолога — розкрити людину і витягнути з неї ті проблеми, які сидять всередині нього. Це найголовніше. 

Якщо психолог за цей період адаптації до 5 діб зможе це зробити, у нього є всі шанси максимально надати психологічну допомогу цьому солдату. Відбуваються тренінги, саморегуляція контролю бойового стресу. Також фахівці навчають правильно надавати психологічну допомогу побратиму — це немаловажний такий аспект, тому що після перших трьох-п’яти хвилин бою, якщо військовослужбовець «новачок», у нього спрацьовує фактор страху, він замикається, як кажуть, ловить ступор. І його треба якось вивести з цього стану, щоб він далі міг виконувати свої завдання.

Які основні виклики, пов’язані з реабілітацією військовослужбовців, ви спостерігаєте зараз?

Дивіться, на жаль, у нашій країні поняття «психологічна допомога» використовується, може, останні років 5. На жаль, у нас люди по сьогодні не можуть відрізнити поняття психології та психіатрії. Не можуть. Це наслідки радянського союзу. І от ми намагаємося, щоб людина насамперед розуміла, що в центрі — це психологічна допомога. Психологія — це як надихнути душу й мозок людини. 

Як ви вважаєте, чи може університет сприяти допомозі військовим та їх реабілітації? 

Звісно, звісно. При ЗВО є кафедра психології. Треба готувати психологів за програмою реабілітації, психологічної декомпресії, надання кваліфікованої психологічної допомоги, націлити на те, що, дай Боже, після нашої великої перемоги, у нас пів країни можна рахувати як людей із психологічними розладами: як серед цивільного населення, так і серед військових. Достатньо першого, другого, третього бою і все, психіка дає збій дуже сильно. І тому зараз в Україні всі ЗВО, які мають кафедри психології, повинні переформатуватися, брати закордонний досвід, вивчати його, наприклад, у США. 

У них по цей день йде проблема з ветеранами американо-в’єтнамської війни. Вони ще є, і, на жаль, держава з ними до кінця впоратися не може. Майже 70 % з колишніх військовослужбовців, ветеранів В’єтнаму — безпритульні, якщо ви це знаєте. Він не може спати в теплому ліжку, він не може їсти з нормального посуду, у нього порушена психіка. За той термін перебування на війні для нього стали рідними умови бліндажа, окопу, життя в брудному середовищі. Це порушена психіка. 

Другий момент. Потрібно дуже ретельно переглянути й перегорнути сторінки історії десятилітньої війни СРСР та Афганістану: які були наслідки? Оті хлопці, які поверталися назад на «дембєль», солдати строковики — хлопці 18–20 років. Оця вся молодь країни повернулася в мирне життя, де вони не могли прийняти реалії того суспільства: «развал совєтского союза», перехід з комуністичного строю в демократичний, зняття залізної завіси. 

Психіка людини, яка пройшла війну, у якої завищена планка справедливості, це не приймала. І той хлопець, який з 18 до 20 років перебував у тих умовах інтенсивності бою, де він навчився тільки тримати в руках зброю, він пішов або в кримінал, у найкращому випадку — в силові структури, а основна маса закінчила життя або через алкоголізм, наркоманію, або в тюрмі за вбивство. 

У людини, яка хоча б 1–2 рази вбила, у неї, як кажуть, йде розрив шаблонів «одним більше — одним менше». Уявляєте собі, що в людини в голові коїться? Одним більше — одним менше. Тоді всі держави пострадянського простору це не вивчали, вони не хотіли це робити, вони не проводили досліджень. І більша частина молоді закінчила життя або самогубством, або за ґратами. Мало хто вижив. Тому кафедри психології повинні вивчати такий досвід. 

Як ми, як цивільні, можемо допомогти реабілітації військовим або хоча б не нашкодити їм у процесі нашої взаємодії?

З вашого боку, дивіться… Це довго пояснювати. Кожний військовослужбовець — він особистість, у якої травмована психіка. Коли підходить цивільна людина і каже: «На тобі це, дякую», одні приймають це нормально, другі проявляють агресію, тому що вони розцінюють це як «лізуть йому в душу з якимись запитаннями», а якщо з якимись ще порадами — це одразу буде перший прояв агресії. 

З вашого боку це тільки створення ГО, будь-яких рухів у підтримку. Це повинно бути організовано, запрошувати військовослужбовців та, як кажуть, вшановувати їх, показувати свою вдячність через якісь дії. От тоді да. Тоді воно буде працювати. 

І це повинно працювати в суспільстві, починаючи з рівня держави, і спускаючись до кожного окремого громадянина. Якщо ви захочете надати якусь допомогу бійцю — краще робити це через вже створені громадські організації.  

Розкажіть, що саме дало вам навчання в університеті не тільки в професійному, а й у духовному плані? 

Дякую за це питання. Воно, чесно, має дуже велику роль у моєму житті. Кожна людина повинна розвиватися. Це саморозвиток. Навіть є така пословиця: «Вік живи — вік учись». Скільки ми живемо, стільки ми й вчимося. Отримання другої, третьої вищої освіти — це розширює мій кругозір. Це найголовніше. 

Від отримання певної освіти зростає ерудованість людини. Як взяти мене — я стаю більш ерудованим у різних питаннях.

Другий момент. Саме управлінська діяльність — це пік людини. Коли людина вміє правильно управляти будь-якими процесами. А якщо вона має ще й теоретичні знання, які йому надали справжні фахівці, науковці в цій галузі, це дуже сильно допомагає. 

Мені це допомогло при створенні центрів реабілітації на Харківському, Чернігівському напрямку. І, ось зараз, з другого  жовтня буде відкритий третій центр у Дніпропетровській області. 

Це саме втілення тих теоретичних знань у практичні дії. Це я чесно кажу, що, здобувши ту освіту, я зміг створити зв’язки з громадськістю, правильно підбирати адміністративний ресурс, управляти ризиками. Це все оці стіни. Вони надали мені теоретичні знання, які я потім втілив у життя, і, слава Богу, воно працює.

Що для вас Каразінський у декількох словах?

Каразінський — вперед, розвиток, не здаватися, удосконалювати підготовку справжніх фахівців. 

От зараз ви можете дати пораду, настанову, побажання каразінцям й усій спільноті, яка побачить історію про вас. Що б ви хотіли сказати?

Я хотів би сказати одне — набратися терпіння, без паніки. Має бути кому продовжувати навчати студентів, а кому вчитися. Набратися сил, здобувати освіту, максимально отримувати теоретичні й практичні знання. Тому що в університеті готують дуже багато спеціальностей, які надалі будуть використовуватися для розвитку нашої країни. Тому студенти мають взяти максимальну кількість знань. Для професорсько-викладацького складу — максимально передати свої знання студентам з метою розвитку в майбутньому нашої країни. Чим більше ми будемо мати кваліфікованих фахівців, тим легше буде збудувати нову країну.

У нас країна зруйнована в кожному напряму: в економічному, політичному. У нас кожна галузь — це проблема, яку потрібно відбудовувати. Може, навіть зруйнувати та заново збудувати. А для цього потрібні знання. Одні повинні передати їх, а другі, як губка, повинні їх втягнути в себе. І тоді все буде. Очі бояться — руки роблять. От і все, втягуйте всі знання, які тільки можна.

Ми, моє покоління, хто трошки старше, хто трошки менше, — це основна маса, яка зараз відвойовує нашу волю, незалежність. Ми відвоюємо, а от ваше покоління перейде в розбудову, нову розбудову цієї країни, нову державу. Ви будете будувати.

Покоління моїх батьків отримали в руки незалежну нову країну. На жаль, те покоління її не зберегло. Тепер моє покоління вмивається кров’ю і ціною свого життя захищає країну. Ми свою роботу виконаємо, а от ваше покоління повинне не ступити на ті ж граблі того покоління.

У 91-му році українці отримали абсолютно нову де-ржа-ву. Було державотворення. Століттями покоління нашого українського народу мріяло(!) про незалежність, воювало, проливало кров, втрачало території, відвойовували їх назад. Були під усіма, кого можна придумати й пригадати. Оте покоління отримало її, але воно її проґавило. Україна й інші республіки СРСР — їх можна розцінювати як колонії росії. Коли ми отримали незалежність — за основу форми правління взяли комуністичний стрій, де в нас до кінця 2013 року була комуністична партія. Перший президент України — комуніст, другий — комуніст. Скільки років відбувалася не розбудова, а занепад. 

Тому озирайтеся трошки назад. Ми відвоюємо, а ви розбудовуйте. Тоді буде і моїм онукам, і вашим дітям вільна незалежна квітуча країна. Все в наших руках.