Народився в с. Бакумовка Миргородського повіту Полтавської губернії в сім’ї селян-наймитів. Трудове життя почав з 13 років (був наймитом, працював у ковальській майстерні в с. Сорочинці).

З 1915 року став членом РСДРП(б). За революційну діяльність неодноразово піддавався арештам (1913, 1916, 1918, 1919 роки). З 1915 до 1918 року був ковалем на заводах Катеринослава (нині Дніпро).

У роки громадянської війни служив у Червоній Армії, брав участь у підпільному та партизанському русі на Полтавщині. Після закінчення громадянської війни був головою Миргородського повітового виконкому, головою повітового комітету в Проскурові (нині м. Хмельницький).

У 1923–1928 роках навчався на юридичному факультеті Харківського інституту народного господарства. Надалі — перебував на відповідальних посадах у Житомирі (голова окрвиконкому), Запоріжжі (голова міськради), у Вінниці (завідувач обласного земельного управління).

У 1933 році повернувся до Харкова, очолив відділ Харківського міськкому партії, працював у Наркоматі освіти України під керівництвом Миколи Олексійовича Скрипника.

У 1934–1937 роках був ректором Харківського університету. У різні роки входив до складу ВУЦВК, був делегатом ХII з’їзду КП(б)У, членом губкомів й обкомів партії в Полтаві, Вінниці, Дніпропетровську, а також Харківської міської ради трьох скликань, входив до складу Харківського міськкому партії.

Олексій Іванович відіграв велику роль у становленні університету, зміцненні його матеріальної бази, формуванні науково-педагогічного колективу.

У січні 1937 року був виключений з партії та звільнений від обов’язків ректора. Був необґрунтовано репресований за звинуваченням в участі в контрреволюційній націоналістичній організації. У 1957–1958 роках був посмертно реабілітований.