Наукові обрії Каразінського: інтервʼю з очільником НДІ хімії Олександром Рошалем до 95-річчя інституту

Науково-дослідний інститут хімії було створено в 1929 році. Спочатку він не був безпосередньо повʼязаний з нашим університетом. Це був найперший науково-дослідний інститут хімії в Україні. Через декілька років його обʼєднали зі столичним, на той момент, Харківським державним університетом — сучасним Каразінським, у складі якого інститут існує й досі.

У вересні НДІ хімії виповнилося 95 років. У цю важливу дату нам слід не тільки згадувати історію створення, аналізувати пройдене, а й зважати на сучасний стан, підтримувати науку та перейматися тими складнощами, які НДІ має в реальному часі. Саме зараз ми пишемо історію та впливаємо на майбутнє.

Свою посаду Олександр Рошаль обіймає вже четвертий рік, а до цього передував довгий карʼєрний шлях: ще до навчання в університеті він влаштувався лаборантом до НДІ, а вже після захисту дисертації повернувся до інституту старшим науковим співробітником. З того моменту пройшло понад 30 років, але дещо залишається незмінним — любов до свого фаху.

«Одного разу мене запитали: що дає нам ця наука і де ми її застосовуємо, — згадує директор інституту. — Головне для науковців те, що наука їх захищає! Вчені трохи "не від цього світу", і це дуже добре. Їхній "інший світ" надійно оберігає від тих гнітючих обставин, що є навколо нас: від стресів, зростання цін, політики, кризи. Голова вченого зайнята іншими справами, які захищають від стресів реального життя.

Розумієте, в інституті ми як родина. З деякими разом навчалися, деякі були моїми викладачами чи учнями, з кимось разом працювали багато років. Якщо пам’ять не зраджує, у НДІ ніколи не було конфліктів, атмосфера завжди була дуже легкою, приємно й спокійно працювати. Маємо змогу займатися наукою не відволікаючись».

Чим відрізнявся інститут, коли ви вперше почали тут працювати й зараз?

Раніше наш інститут був дуже великою організацією та нараховував понад 100 працівників. Усім не вистачало місця, нас розсаджували у вільних кімнатах на кафедрах хімічного факультету, була велика кількість проєктів. Поступово все це скорочувалося, і на жаль, через недофінансування страждала наука і на факультетах, і в інститутах.

Коли я вже був завідувачем відділу, у країні припинилося базове фінансування науки. Зараз його намагаються відновити, але будемо дивитися правді в очі — цього фінансування вкрай недостатньо і, якщо не буде додаткових грантів, інституту хімії також не буде. Зараз йде війна за майбутнє, і не тільки на фронті, але й тут — усередині суспільства. Робимо й готові робити далі все від нас залежне.

Якими дослідженнями живе інститут зараз?

У нас є проєкти від Міністерства освіти та науки, від яких залежить фінансування всього НДІ. У попередні роки ми мали дуже складний проєкт Національного фонду досліджень України. Він закінчився наприкінці минулого року, і ми з ним перемогли у внутрішньому конкурсі НФДУ, потрапивши в 10 найкращих. Цьогоріч ми знову виграли конкурс НФДУ і почали виконання нового проєкту. Також дослідники НДІ хімії отримують гранти міжнародного Фонду Саймонса. Крім того, наш інститут є учасником проєктів Еразмус+ разом з університетом Поля Сабатьє в Тулузі. Маємо досвід подвійної аспірантури з університетами Тулузи та Гданська. Продовжуємо працювати.

Розкажіть, як відбулася реорганізація роботи інституту при переході в онлайн-формат?

Після перших бомбардувань на початку війни, коли в університеті вилетіли вікна та не було опалення, робота припинилася. Усі розʼїхалися: Івано-Франківськ, Тернопіль, Миргород, Полтава, Чернівці... Протягом двох місяців ми сподівалися, що скоро все закінчиться, а коли зрозуміли, що швидко нічого не відбудеться, почали перегруповуватися. Половина наших працівників зараз у Києві. Нас прихистила приватна хімічна фірма, яка дозволила займатися нашими проєктами. Зараз маємо можливість найбільш важку, синтетичну роботу виконувати в столиці. У нас є співробітник, який влітку виконує синтези в Харкові й, до речі, працює зі студентами, які бажають займатися наукою (такі є навіть під час війни), а взимку знов повертається до Києва. Також одна колега влітку працює в Харкові, у НДІ, але коли температура стає нижче 15 градусів і наше обладнання не може функціонувати, усі речовини пересилають до мене, у Чернівці. Тоді я йду до Чернівецького університету й роблю вимірювання там. Інакше ми не зможемо працювати та виконувати наші проєкти. Іноді для проведення складних вимірювань беру зразки та їду до Польщі, у Гданськ. На жаль, деякі експерименти в нашому університеті стали неможливими, бо наше спектральне обладнання дуже сильно постраждало. Воно дороге й тендітне, тому зовсім не витримує вологи. Безперервно працює відділ радіохімії — за радіоактивними ізотопами потрібно спостерігати.

Такого, напевно, й уявити не можна було, коли ви лише починали працювати.

Це правда! У нас були плани, хотіли організовувати новий відділ, шукали додаткове фінансування, домовлялися про відкриття спільної лабораторії з фізиками й медиками. Але зараз це все зруйнувалося, доведеться починати роботу спочатку. І чим довше продовжується війна, тим складніше буде повертатися до нормального режиму. Коли людина поранена, у перший момент вона не відчуває болю, але пізніше стрес відходить на другий план, і біль підступає. Тільки так можу описати наш стан наразі. Навіть коли війна закінчиться, боліти буде дуже довго, роками.

Говорять, що до складу інституту входить унікальний відділ з радіохімії й радіоекології, якого немає в жодному ЗВО України. Розкажіть, у чому його унікальність?

Наш відділ радіохімії унікальний, бо з «живими» радіоактивними ізотопами майже ніхто не працює. Курс радіохімії вивчають на всіх хімічних факультетах, але недостатньо глибоко, іноді це лише факультативний курс. Працювати з «живими» радіоактивними ізотопами ніхто не має можливості. Тільки в нашому університеті є сховище радіонуклідів, де зберігають радіоактивні ізотопи для наукових досліджень, а також є спеціальне обладнання для вимірювань. У відділі є «брудна» зона, де працюють з ізотопами, та «чиста» зона, де перебувають працівники, коли не проводять експерименти.

Також в НДІ хімії для студентів організовано єдиний в Україні лабораторний практикум з радіохімії. У нашій країні більше немає іншого закладу освіти, де студенти працювали б зі справжніми радіоактивними ізотопами. І хоча ці ізотопи не дуже активні й не дуже небезпечні (від їх радіації захищає навіть аркуш паперу), це єдине місце в нашій країні, де студенти можуть набувати досвід такої роботи. У нас взагалі в Україні мало хіміків, що працюють з радіонуклідами. Готує їх в основному наш університет. Слід зазначити, що працівники відділу радіохімії та радіоекології виконують значний обсяг наукових робіт, крім того, наші ізотопи використовують вчені з інших факультетів.

Як зараз налагоджена міжнародна співпраця?

Після захисту кандидатської дисертації дуже бажано їхати на стажування за кордон. Це надає нових знань, неоціненного експериментального досвіду, знайомство з організацією наукової роботи в різних університетах. Не забуваємо про особисте спілкування, вдосконалення чи вивчення іноземних мов. Взагалі хімія, як і інші природничі науки, глибоко інтернаціональні по суті та не можуть розвиватися в ізоляції.

Я, мабуть, був першим у нашому НДІ, хто виїхав за кордон. У 1995 році стажувався в Ліоні, в університеті Клода Бернара. Потім у нас багато хто проходив стажування в Польщі, у Швеції, Туреччині. Після таких обмінів залишаються наукові та особисті звʼязки, що дуже сприяє науковій роботі. Багато років НДІ хімії мав спільні проєкти з польськими науковцями з Варшави й Гданська. Я навіть кілька років викладав у Гданському університеті. До Гданська їздили наші аспіранти на постдокторальне стажування. Ми мали спільну аспірантуру.

У 1998–1999 роках я працював у Франції в СNRS — Національному центрі наукових досліджень. З того часу підтримуємо звʼязки з Францією, з університетом Тулуза-ІІІ. Ми з ними постійно спілкуємося, мали вже три спільних проєкти Еразмус+. Також діє спільна українсько-французька аспірантура, де зараз навчаються два наші студенти. Кілька років тому подали на міжнародний конкурс проєкт створення спільної французько-української наукової лабораторії, але війна... Крім того, наші науковці мають непогані взаємини зі Швецією, з США. У нас два працівники, що декілька років по черзі їздили працювати до Америки. Зараз це неможливо через війну, але спільна робота продовжується, є нові публікації, тривають постійні контакти. Були спільні наукові роботи зі Швейцарією, з Ізраїлем, але зараз усе заморожено зі зрозумілих причин.

Яке ваше бачення науково-дослідного інституту хімії в майбутньому?

Наразі головне — це вижити й зберегтися як установа, оскільки ми, як і всі інші, перебуваємо в невизначеному стані. Сподіваємося на мирне майбутнє. У нас багато планів, цікавих ідей, проєктів. Якщо зможемо, то відновимо спілкування з закордонними колегами, знов почнуться спільні проєкти, поїздки. Хотіли б відкрити ще один відділ, де поєднаються і хімія, і фізика, і медицина. Разом могли б досліджувати цікаві речі. Також треба набирати молодь, омолоджувати колектив. Дуже сподіваємося на збільшення фінансування від держави, щоб могли спокійно дихати. Якщо нам дадуть змогу жити, працювати, досліджувати, то можемо обіцяти з нашої сторони ще багато нового й цікавого. Але насамперед нам треба вижити.

Чи є у вас історія, повʼязана з НДІ, яка найбільше запамʼяталась?

Нехай це буде весела історія. Одного зимового вечора, я зачинив лабораторію та збирався йти додому. Усюди було вимкнено світло, а на вулиці — темінь. І тут бачу, що в темному коридорі на мене біжить постать з величезним ножем. Я вже почав прощатися з життям, а потім оця «смерть з косою» кричить: «Сашко, допоможи!» Як виявилося, наша працівниця грюкнула дверима й не могла забрати з кімнати свій одяг, а цим ножем вона хотіла якось відкрити замок. З дверима впоралися швидко, а потім мене заспокоювали довго: «Ну, чому ти злякався? Ніж зовсім маленький — лише 30 сантиметрів».

У нас завжди щось відбувається, щось цікаве, іноді смішне. Мені колись навіть хотілося написати гумористичний роман про життя інституту хімії, бо ми неначе окреме місто, зі своїми традиціями, секретами та «міськими божевільними». Але це місто світле, радісне, старовинне (95 років все ж таки!) і рідне.