Каразінці на лінії вогню: Юрій Грицький

«Це було очевидне рішення, що я маю приєднатися до війська. Це було ключовим моментом, адже наразі почалася війна, ми її відчули о п’ятій ранку».

Юрій Грицький — випускник соціологічного факультету Каразінського університету. Він завершив навчання у 2011 році. До повномасштабної війни Юрій працював у соціологічній галузі. А 24 лютого чоловік добровільно прийшов у військкомат.

Наразі Юрій боронить Україну в складі 138 батальйону 115 бригади ТрО на Запорізькому напрямку. В інтерв’ю Юрій розповів про свій бойовий шлях, освіту в Каразінському, соціологічну діяльність. Також ми багато говорили про дні, побут та емоції на війні.

Каразінський доєднується до допомоги Юрію та його побратимам! Ми відкрили банку, аби кожен каразінець міг долучитися до доброї справи.

Мета: 10 000 гривень

Посилання на банку

Номер картки банки: 5375 4112 1759 7777

Розкажіть про себе до війни з росією, чим ви займалися до цього?

До війни я здебільшого працював у соціологічному напрямі, безпосередньо перед війною з 2018 року був супервайзером польового етапу соціальних досліджень. Можна сказати, саме тому відчував цю війну задовго до її повноцінного початку. Власне, це відчувалося не тільки мною, це відчувалося й під час спілкування з людьми, й загалом в атмосфері було щось таке невловиме. Якби це було між людьми... Зараз модно говорити «хімія». Але це було в самому суспільстві. Скоріше очікування, а не відчуття, того, що почнеться війна.

Як ви доєдналися до війська?

Насправді це питання «доєднатися до війська у країні в стані війни» — дуже важливе. Це означає, що незалежно від твого фаху, ти маєш використати все, що можеш, для того, щоб мати потім історії, повернувшись додому. І тому фактично я знав, що це буде дуже важкий період, але я не знав, наскільки він буде тривалим.

Буквально в перший день ми з родиною прийняли рішення, що я йду у військкомат. Я вельми вдячний родині, що ми змогли прийняти це рішення дуже швидко. Для цього, звісно, потрібно було зрозуміти, що робити моїм рідним, і як їм бути в ситуації, яка тоді розвивалася. Це було достатньо стрімке вторгнення, але ми знайшли можливості для рідних. Насамперед рішення про те, щоб приєднатися до армії, залежало від того, що буде з родиною. Тільки після того, як ми пів дня розв’язували це питання, я зміг уже спокійно піти до нашого військкомату, хоча там були черги. Власне, у частину я потрапив тільки вночі.

Розкажіть про ваш бойовий шлях, чим ви займаєтеся наразі? З того, що можете розповісти.

Якби це були якісь мегатаємничі війська, звісно, потрібен був би дозвіл і програми для змінення обличчя (сміється). Все відбувалося трохи прозаїчніше. Оскільки я гадки не мав, що таке військо взагалі, як виглядає армія, що потрібно робити, думки були лише про те, що треба якось зупинити окупанта й не дати йому поглиблюватися. А в ідеалі ще його розвернути й звільнити окуповані території. Тому думки були лише про те, щоб швидко опанувати стрілкову справу і виконувати все, що мені скажуть більш досвідчені й більш наділені відповідними повноваженнями люди. Але виявилося все трошки не так (сміється).

Річ у тому, що навколо мене було дуже мало ось таких досвідчених і наділених повноваженнями (а тим більше компетенціями) людей. Навколо виявилося дуже багато мені подібних аматорів — людей, які в кращому випадку брали участь у якихось страйкболах, дорослих варіантах квестових ігор. Потрібно було спиратися на когось, хто хоч щось второпає в цій військовій справі. І тому ми швидко самоорганізувалися, проводили самі для себе різні заняття, роботу двійками-трійками, вивчали саперну справу, основи маскування й орієнтації на місцевості — елементарні речі. Але насправді це дуже великий пласт знань.

Відразу, як тільки ми почали цим займатися, виявилося, що для цього потрібно не просто орієнтуватися, не просто знати поверхи. Потрібно дійсно розбиратися, знати багато інформації, починаючи з того, який одяг і оснащення потрібні, які матеріали застосовувати, де їх брати. Це інформація здебільшого технічного характеру, а інколи й потребує математичних знань. Тож потрібно було доволі інтенсивно «підтягувати лакуни», як-то кажуть. І це був час, наповнений постійним пошуком цих знань, час інтенсивного розвитку бойових подій, фактично ми зранку до ночі були залучені.

Виявилося, що в мене є непогані навички стрільби. Якось я ще в дитинстві декілька місяців ходив у спортивний тир, і це далося взнаки. Тому я почав вчитися на снайпера, давати непогані результати. Але все стало розвиватися інакше. Нас направили на кордони, і ми займалися їхнім кріпленням. Після того нас стали залучати до безпосередньої участі в бойових діях. Наразі ми теж знаходимося на бойовому виході на Запорізькому напрямку. Достатньо важкий і гарячий напрямок, але ми тримаємося.

Коли і як саме для вас почалася війна? Як ви усвідомили її неминучість?

Знаєте, було відчутно ще з 2010 року, що починаються дуже нездорові процеси. Невеличке було полегшення і надії були (що все почне розвиватися в правильному напрямі), коли в Україні був Чемпіонат Європи з футболу, Євро–2012. Тоді буквально весь Схід без винятку був проукраїнський. Не було людей, які б сказали, що Схід — це не Україна, Донбас — це не Україна. Таких людей на непроплаченій основі не було зовсім. Це було дуже натхненно. Але було й дивовижно, як швидко все змінюється. У 2014 році це було несподіванкою: як взагалі могло це трапитися в Криму, на Донбасі. Тим більше я маю коріння з Луганщини. Мені було дуже важко сприймати, що деякі мої рідні люди мають зовсім хибні думки й наміри.

Я дуже часто згадую, я ж там (на Луганщині) дуже багато часу провів, все моє дитинство було там. І в дорослому віці я декілька разів приїжджав туди, був там під час проведення досліджень, принаймні на неокупованих територіях. Щоразу, коли я приїжджав на Луганщину або на Донеччину, я згадував свої враження, коли сидиш на ставку на вечірній рибалці, і така тепла-тепла ніч, і такі звуки, дуже рідні звуки. І такий пейзаж, який хочеться шукати, де б ти не знаходився, принаймні в Україні. Такі пейзажі, які перегукуються, коли ти знаходиш у них щось від рідної Луганщини. І знаєте, це такі пейзажі, які ми ще побачимо.

Юрій про подорожі Україною і соціологічну діяльність.

Ще потім був час після 2016 року, коли я був долучений до проведення соціальних досліджень як супервайзер. Спочатку це була Харківщина і прилеглі області. Але потім мені довелося долучитися до більшого проєкту, і з 2018 року я їздив уже по всій Україні. Знаєте, коли їздиш, то маєш такий досвід мандрівника фактично, але ти не просто мандрівник. Ти дослідник, який живе на тих територіях. Це може бути дуже короткий період. Але щоразу, коли я приїжджаю на нове місце, розумію, що є певна відмінність від досвіду мандрівника. Ті місця, які побачить соціолог, навряд чи побачить мандрівник, і в цьому їхня унікальність.

Але ось який парадокс. Чим більше я бачив Україну, чим більше я її пізнавав, тим менше її мені ставало. Тим менше мені її було.

Знаєте, я робив деякі записи. Ось один з них. Він відбувся під час поїздки на Франківщину. Там є дуже мальовничий монастир. Мальовничий не тільки він, але і дорога до нього. Там і люди мальовничі, якщо чесно. Вони дуже колоритні.

«Нотатки інтерв’юера

Сьогодні я був у монастирі.

Василіанський монастир на Ясній Горі.

Це місце надихає на роздуми. На роздуми взагалі і зокрема на роздуми про те, наскільки тут прекрасно і мальовничо все.

І я зрозумів, що мені цього дуже не вистачає.

Мені не вистачає України.

Мені не вистачає України кожного разу, коли я бачу на Бойківщині капличку при дорозі, і розумію, що на Харківщині це не можливо, «бо сусіди заклюють»;

...Коли я чую українські народні пісні в маршрутках Франківщини і розумію, що на Слобожанщині в маршрутках я приречений слухати виключно блатняк (допис зроблено до 2022 року);

...Коли з тобою незнайомі діти вітаються «Слава Іісусу!», а ти відповідаєш: «Навіки Слава!»

...Коли на розі доріг стоїть статуя Матінки Божої і біля неї частіше зупиняються люди і машини, щоб помолитись, ніж у нас приходять до храму у неділю;

...Коли бойко із намоленого села Гошів голосуватиме за сєпара Бойко;

...Коли я порівнюю ставлення до ветеранів АТО тут і на Сході України;

...Коли я бачу, які тут прояви шанобливості до героїв, які загинули за волю України;

...Коли я стикаюсь з рускімміром та іншими проявами кретинизму...

Ще мені не вистачає України, коли дороги в селах без асфальту, коли без зупинку спостерігаєш переповнені лісовози, коли повсюду люди скаржаться на владу і при цьому не знають власних представників у парламенті і очільників своїх областей.

Мені не вистачає України, коли мене називають чужим, хоча я в Україні; коли на мене вишкірюються лише тому, що я розмовляю українською, або через те що моя мова має не звичне звучання.

Коли мені приходиться щось комусь доводити лише для того, щоб мене визнали людиною, тоді також не вистачає України.

До скрежету зубного не вистачає України, коли всі навколо звикли скаржитись на корупцію і хабарі і вважають, що їм всі все заборгували, але гідну оплату мають отримувати лише вони.

Мені не вистачає України, коли мені не вистачає дому, бо тільки вдома можна відчути себе у захисті.

07.11.18»

Коли та чому ви прийняли рішення доєднатися до війська?

Для того, щоб стати на захист держави, потрібно бути впевненим, що в тебе захищена родина. У 2014, коли дитині було лише пів року, я не міг покинути сім’ю за жодних умов і обставин.

Цього разу, 2022 року, дитина вже стала не така маленька. І тому я відчував, що морально я зараз більше належу до війська, ніж до своєї сім’ї. Що, навіть залишившись вдома, я не зможу бути повноцінним сім’янином. Мене не буде. Я буду пропадати на волонтерських сходках, на якихось поїздках, зборах, навчаннях тощо.

І тому це було очевидне рішення, що я маю приєднатися до війська. Це було ключовим моментом, що наразі почалася війна, ми її відчули о п’ятій ранку. Я прокинувся від того, що сусіди зверху дуже галасливо щось починають робити. А о 12 ночі попереднього дня я читав новини з однією думкою: «Ну де ж вони, ці повідомлення про вторгнення?» Тож я зрозумів, чому сусіди почали бігати. І це було очевидне рішення, що мені робити далі.

Скажіть, будь ласка, що вас зараз мотивує й допомагає триматися?

Майже весь цей період я був звичайним солдатом, окопним щуром, але мої навички були потрібні не тільки як простого виконавця. Тому я зараз тиловий щур, і в цьому сенсі мені дуже пощастило.

Але я знаю людей, з якими маю за честь бути знайомим, які досі знаходяться в окопах і були в них весь цей час. Чесно кажучи, 2022 рік пройшов, наче в тумані. Я його згадую так, начебто його і не було. Більш активно для нас відбувався 2023 рік, коли були дуже важкі дні.

І наразі все це триває вже, скоріше, по накатаному. Не дуже залишається часу, емоцій, якихось сил на щось очікувати. Дні минають, як звичайна повсякденність. Це в жодному разі не схоже на якісь алюзії, на День бабака. Це вказує лише на те, що тобі потрібно дотягнути до кінця дня. Тобі потрібно зробити все, що потрібно зробити, і дотягнути до кінця. А потім буде наступний день. І потім буде, можливо, щось інше, можливо, те ж саме, але знову тобі буде однакова задача — дотягнути до кінця і зробити все, незважаючи ні на що.

У чому виникають найбільші труднощі в армії? Чим хочеться поділитися?

В армії дуже багато важких моментів. Армія фактично складається з цих моментів. Психологічно дуже важко. Ти знаходишся в середовищі людей, які тобі не дуже раді. Які до того жили своїм життям.

Насправді мені ще пощастило, оскільки мій підрозділ складається приблизно з таких самих мотивованих людей, як я. Але вже в багатьох змінилося ставлення і до своїх попередніх мотивацій, і до поточної ситуації, і до себе... Все це дуже сильно впливає на повсякденні взаємодії.

Я думаю, що дуже важкі моменти — це моменти прийняття рішень. Коли в тебе є реальна можливість щось змінити у своєму житті або нічого не міняти.

Наприклад, коли ми бачимо прапори на цвинтарях. Фактично кожен раз, якщо це не був чийсь промах (назвемо це толерантно), то щоразу людина, яка була жива, яка зараз лежить під цим прапором, вона мала вибір. Вона мала звичайний простий вибір — залишитися живим.

І тут різні шляхи — віддатися в полон, просто все кинути й піти додому або десь скритись. Або не залишатися живим. Ось цей вибір... Він дуже важкий.

А розкажіть історію, яка запамʼяталася вам найбільше. Якісь моменти, які ви згадуєте з усмішкою.

Насправді майже всі такі моменти пов’язані з тваринами. Там, де військові, там завжди багато собак і котів. З ними дуже багато різних таких цікавих моментів. З ними дуже приємно проводити час, тому що вони нагадують, що навколо є не тільки війна. Навколо є щось, що відволікає.

А ще була цікава історія. Хлопці після свята замовили медалі (сміється). Так, виявляється, можна замовити медалі. Це просто сувеніри насправді. Ну що ж, прийшли медалі. Але це ж не просто якась зубна паста чи берці. Це ж медаль, її треба вручати. Значить, ми зняли цілу церемонію вручення. І навіть похизувалися перед командиром. А потім у місцевій газеті з’являється інформація, що пройшло вручення якихось там медалей. Це був такий курйоз...

Знаєте, взагалі було б непогано вести щоденник. І, якщо чесно, уже тут, в армії, я намагався, але або не вдавалось, або я не знав, про що, або не знав, для чого.

Але після цього я зацікавився військовою літературою. Оці всі книги, які я читав, вони ж були написані людьми, які фактично згадували своє перебування тут. І в мене щоразу виникало питання, як вони в таких деталях згадали ці всі речі. Бо я, наприклад, навряд чи згадаю щось у таких деталях.

Юрій про твори, які радить прочитати.

Книги Сергія Сайгона. Там прям про військові будні та про те, як бути в піхоті — одному із найважчих, якщо чесно, роді військ.

«Сліди на дорозі» Валерія Маркуса.

Звичайно, покійний Максим Кривцов. Наскільки я знаю, у нього поезія, але її варто прочитати. Фактично кожен його твір дуже життєвий. Про боротьбу, про той вибір, про який я казав.

Розкажіть про навчання в університеті — що дав вам Каразінський?

Це неперевершена чеснота — бути освіченою людиною. Це зовсім інший агрегатний стан, назвімо це так. У чому цінність освіти? Людина з вищою гуманітарною освітою завжди зможе зрозуміти іншу людину. Бо дуже мало випадків, коли тебе розуміють.

Освіта потрібна для того, щоб швидко орієнтуватися. Наприклад, у тому, як змінюється настрій людей, як змінюється ситуація, що потрібно робити, тому що армія — це здебільшого інтуїтивна поведінка. Тут скоріше вгадують, що потрібно робити. А для цього потрібно мати або неабиякий досвід: військовий, армійський, або якийсь такий емоційний капітал, назвімо це так.

І, звісно, освіта — це знайомства. Особливо, коли йдеться безпосередньо про Каразінський університет. Це такі люди, які просто відкрили мені інший світ. Для мене ця скеля була не підвладна. Але як тільки я просто почав знайомитися з цими людьми — з такими ж студентами, як і я, то зрозумів, що це зовсім інший світ. І я зрозумів, що хочу бути долученим до цього світу.

Хоча, ви знаєте, в армії я зустрів багатьох таких самородків, які могли зробити з підручних матеріалів будь-який інженерний витвір. Вони дуже швидко орієнтувалися в умовах, у яких знаходилися.

Освіта — це один із тих інструментів, який надає цю навичку — досліджувати, вивчати. І таких людей відразу видно, незалежно від рівня освіти, з ними цікаво поспілкуватися принаймні. Щонайбільше на них можна спертися, з ними можна мати справу.

Що для вас Каразінський у декількох словах?

Це місце, яке завжди гріє не тільки своїми спогадами. Місце, на яке мені завжди хочеться спиратися. Це дуже надійне і ґрунтовне місце.

Юрій про страхи.

Звісно, є дуже багато страхів. Але, знаєте, я розповім, що таке бути на війні. Фактично це екстремальна справа, у чому вона полягає? Коли ти знаходишся на передку, ти виходиш туди вночі. Якщо пощастить, це буде місячна ніч — ти зможеш зорієнтуватись. І якщо пощастить, у тебе ще буде спеціальний прилад нічного бачення. І тоді ти зможеш не тільки орієнтуватися на місцевості, але і бачити небезпеку зверху, спереду або з боків. Але це дуже виняткові випадки. Якщо ти командир відділення або взводу, тоді ти можеш бути наділений цим приладом майже гарантовано.

Не всі ці прилади в робочому стані, особливо після перших декількох виходів. Тому здебільшого доводиться орієнтуватися на дотик, якось інтуїтивно. Тому ніч — це єдина рятівна можливість дістатися до місця, де ти зможеш замінити своїх побратимів. Коли ти туди дістаєшся, враховуючи, що ти вже подолав певний стрес, то там ти можеш знаходитися тільки бувши впевненим, що з тобою буде все гаразд. А для цього потрібно, щоб хтось постійно пильнував за цим.

Візьмемо за умову, наприклад, три людини на одному пості — це ще нормально. Кожні 8 годин міняється людина: вона може спостерігати, пильнувати за ситуацією, попереджувати. Решта двоє, ну принаймні один, може відпочивати. Але дуже часто це не троє людей, це менше, і навантаження росте. Чим більше буде людей, тим менше буде навантаження, тим менше буде втоми.

Коли ти знаходишся в такому стані, навіть якщо вас троє, навіть якщо вас більше ніж троє, то це вже значно легше. Але якщо ви знаходитеся понад три дні в такому стані, то тут уже мало стає не просто восьми годин відпочинку. Мало стає уже цілого дня. І мова йде не тільки про емоційне виснаження, а про фізичне теж, адже весь цей період ти знаходишся в дуже незручних місцях у броніку та іншому оснащенні. І в тебе весь цей час дуже ускладнені елементарні речі. Тобі важко і їсти, і пити, і ходити в туалет. Чим менше ти часу так проводиш, тим краще. Чим більше, тим менш спроможний витримати це все. Якщо буде більше людей, то просто елементарно буде легше всім тим, хто виходить.

Чому я зараз про це говорю? Коли мова йде про долучення до армії, то є страх, що ти загинеш. Це такий реальний страх, це реальна, на жаль, можливість. Але якщо проаналізувати від чого люди гинуть, то стає зрозуміло, що здебільшого — це через те, що вони втомились.

Коли ти втомлений, у тебе дуже повільні реакції. Коли треба нахилитися, ти не нахиляєшся. Коли треба пригнути, ти не пригаєш. Коли треба пробігтися, ти не бігаєш. Коли треба відпригнути, ти не відпригуєш. Коли треба щось швидко зробити, ти цього не робиш, тому що ти втомлений.

Чим менше такого буде, а це можна досягнути, на жаль, лише завдяки кількості людей, тим менше у нас буде втрат. Це те, з чим ми стикнулися. Це те, що я хотів сказати.

От зараз ви можете дати пораду, настанову, побажання каразінцям й усій спільноті, яка побачить історію про вас. Що б ви хотіли сказати?

Нам зараз головне вижити, а для цього потрібно робити правильні речі й говорити правильні слова. А для цього потрібно читати правильні джерела.

Читайте українські джерела, проукраїнські джерела. Читайте ті речі, дізнавайтеся ті новини, за допомогою яких стає більш зрозумілою ситуація. А не те, де хочеться когось у чомусь звинуватити, у чомусь розчаруватися. Наразі цього дуже багато, зокрема й людей у війську, які розчаровані. Але якщо поспілкуватися з ними, то стає зрозумілим, що реального приводу у них на це немає. Що це під впливом того, що вони прочитали. Інформаційна гігієна тут дуже на слабкому рівні. І мова йде не тільки про наш звичайний рядовий склад.

Проте врятувати себе можна: обираючи джерела і правильно ставлячись до того, що відбувається навколо. А це означає певну поведінку. Зокрема, пройти курси домедичної допомоги, знати протокол MARCH. Потрібно також займатися собою, робити фізичні вправи та бути живчиком. Це те, що зараз потрібно, як ніколи раніше.