Каразінці на лінії вогню: Роман Маланчук

Роман Маланчук до початку повномасштабного вторгнення працював доцентом медичного факультету, розвивав українську медицину. Нині він — бойовий медик однієї з військових частин на лінії зіткнення. Його невтомна праця та навички щодня рятують життя наших військових. Каразінський університет оголошує збір коштів на підтримку бойового медика Романа Маланчука та його побратимів.

Ціль: 10 000.00 ₴

Посилання на банку

Номер картки банки: 5375 4112 0930 0982

Розкажіть про себе до повномасштабної війни з росією, чим ви займалися?

До повномасштабного втручання агресора російської федерації я займався повсякденним своїм життям, займався любимою справою. Є такий медичний факультет Харківського національного університету Василя Назаровича Каразіна, де я був доцентом.

Крім цього, впроваджував у життя свої здобуття в плані медицини, ортопедії, заснували медичний центр ARTZklinik в Харкові, з багатьма філіалами в Україні — в обласних центрах, в основному. Надавали допомогу, займалися відновлювальною терапією набутих вад і наслідків захворювань хребта та суглобів, наслідків травм, дегенеративно-дистрофічних процесів, впроваджували нові методики, робили патенти на деякі речі. Будували, жили, займалися дітьми, все як всі люди.

Коли і як для вас почалася повномасштабна війна?

24.02.2022 голосно залаяв мій собака від першого прильоту. Мені було це дуже видно, і саме о 5-й ранку я зрозумів, що почалася війна, повномасштабне вторгнення. І після цього зібрали дітей, речі, вивезли їх. І 26 числа я прибув у територіальний центр комплектування міста Сміла Черкаської області, оскільки я звідти родом, і вертатися назад до Харкова не було, мабуть, сенсу.

З 26.02.2022 я добровільно прийшов служити солдатом, рядовим, в один із підрозділів територіальної оборони міста Черкаси.

У чому полягають особливості несення служби на посаді бойового медика?

Це питання досить об'ємне. Знаєте, коли ти працюєш лікарем-ортопедом, травматологом у цивільному житті — це одне. Бойовий медик на той час повномасштабного втручання: були певні ази, і не було школи викладацької, не було інструкторів тактичної медицини, це все було відсутнє, адже початок війни, хаос, самі знаєте, як це було.

Тому практичні навички, які виходили з власного досвіду роботи в травматології в Харківській обласній клінічній травматологічній лікарні, знадобилися для того, щоби короткими, але об'ємними курсами тренувати свою роту. Наприклад, як старший бойовий медик роти я проводив такі навчання: по зупинці масивних кровотеч, по відновленню дихання, паралельно надаючи допомогу консультативну та лікарську як сімейний медик.

Всі болячки, всі захворювання, гострі респіраторні вірусні, це була весна, умови були досить спартанські. Тому приходилось включатись у контексті як і сімейного медика, так і бойового медика.

Робота бойового медика полягає у системному нагляді за своїм підрозділом, постійним навчанням тактичної медицини, звісно, не без бюрократії, ведення постійних журналів, донесень, доповідей і так далі.

Служба… Медик бойовий — це бойова одиниця, яка точно так же стрілок, але на собі ще й несе тягар, яка відповідає за життя та здоров'я свого підрозділу.

Що мотивує вас та дає сили триматися й боротися далі?

Те, що й мотивувало зразу піти добровольцем, — це моя країна. До перемоги. Поки ворог буде присутній на нашій території, доти я, мої побратими й ті, хто мотивовані, ті, хто самостійно прийняв для себе рішення одягнутися в форму, власне, для цього ми там і знаходимось кожного дня.

Скажіть, за час війни чи змінилися ваші особисті переконання, цінності?

Так, змінились, але в кращу сторону. Я став більш впевнений у тому, що я роблю кожного дня. Звісно, такі обставини вимушують себе навчатися, постійно вдосконалюватися, постійно вникати у такі проблеми, про які раніше навіть і подумати не міг. Ти маєш бути організатором, начальник служби.

Начальник має на собі нести відповідальність за життя та здоров'я свого підрозділу, всього батальйону: від якості наданого навчання, постійного контролю, виконання тих щоденних, щонічних, цілодобових задач. Вони призводять тільки до одного — збереження життя та здоров'я військовослужбовців.

Розкажіть, що саме дала вам робота в університеті не тільки в професійному, а й у духовному плані?

Як на мою думку, це був такий крок в незвідане, цікаве, багато дисциплін нових, систематика вивчення предметів, досвід, дуже харизматичні люди, які повпливали на вибір професії, захоплення цією мрією.

Я б сказав, університет — це такий трамплін у життя, який дав мені змогу опанувати ту професію, яку я зараз маю. Це був старт.

Розкажіть, чим саме ви займаєтеся на позиціях, який випадок запам'ятався найбільше?

Випадок... Таких випадків дуже багато. Робота начальника медичної служби, начальника медичного пункту — це організація заходів, мір для забезпечення життя та здоров'я військовослужбовців усього особового складу батальйону.

Весь особовий склад медичної служби медичного пункту має удосконалювати своє навчання, починаючи з системи MARCH, яку рекомендує комітет ТССС.

Старші бойові медики рот, які навчилися цього, вони навчають взводних медиків. Взводний медик дивиться за своїм взводом і точно так же по відділенню надає консультативну, інформативну допомогу щодо правильності накладання турнікетів, зупинки кровотеч, бандажів, оклюзійних пов'язок, методів та засобів евакуації пораненого з поля боя. Вони безпосередньо несуть бойові чергування в зоні виконання бойових задач і знаходяться на передовій. Тому не можна сказати, що в когось робота легша, в когось робота важча.

Весь особовий склад медичного пункту, який має вищу кваліфікацію стосовно середнього медичного персоналу та молодшого (інструктора, фельдшера), вони постійно з нашого другого захОду ведуть чергування бойові на лікарсько-стабілізаційних пунктах, на стаб. пунктах, на пунктах 300. Займаються безпосередньо першою допомогою, медичною допомогою, оцінкою допомоги тих, хто надав уже на етапах пораненому, стабілізацією військовослужбовця пораненого та евакуацією до наступного етапу медичної евакуації.

Це військово-медичні шпиталі або інші установи, на базі яких формується наступний евак пораненого взагалі, на «велику землю» ми називаємо. Це важка робота, вона формує в людині такий характер і настрій, що немає коли розслаблятися, немає години вільної. Є в армії таке прислів'я: «Маєш нагоду — спи, маєш нагоду — їж» (сміється).

Тому, на жаль, такі реалії сьогодення, що так мало відпочинку, мало часу для себе. Я не кажу про розваги, взагалі відсутні.

Про те, наскільки я задоволений тим колективом свого медичного пункту медичної служби: можна їх ставити як взірець для інших підрозділів, інших батальйонів. Тому що такі фахівці після місяця-двох працюють у реальності фактично асистентами лікарів, анестезіологів, хірургів та травматологів. Рядом, паралельно з ними несуть не меншу відповідальність за свою роботу, за свою надану допомогу відповідно до того регламенту, протоколу, який застосовується при доставці пораненого на стабілізаційний пункт.

Звісно, перші враження найбільше залишають спогадів. Перше враження на стаб. пункті (я не кажу про свою роботу старшого бойового медика в іншому підрозділі), тут це, звісно, коли ти бачиш закривавлених хлопців, коли їх швиденько з поля бою привозять поранених. І важкий вибір у лікаря стоїть — ампутувати кінцівку, не ампутувати, приживеться, не приживеться. Турнікетні синдроми, несвоєчасність повторного огляду, конверсії турнікета. Вони заставляють, на жаль, вчитися на власних помилках.

І щодня кожен фахівець, кожен військовослужбовець, який у нас, він росте. Росте морально настільки, що доходить до такого автоматизму, коли напівсонна людина, втомлена… Привозять військовослужбовця пораненого, все виконується в тому ж самому регламенті, в тому ж самому протоколі. І я радий, що це не зламає дух моїх побратимів, які там, і завдячуючи їм люди лишаються живі та здорові. Це найголовніше.

Ну, а перший випадок, який запам'ятався, це… Їх багато. Можливо, коли першого хлопця стабілізували, в нього була мінно-вибухова травма, вогнепальне осколкове поранення лівого передпліччя на рівні ліктя. Ну і він вийшов, йому швиденько надали допомогу, знеболили, зупинили кровотечу, посадили надалі на евак і забули пакета його. Я відніс йому пакет і поняв, що там його рука. Він взяв ту ручку собі на колінця і поїхав. Можливо, це запам'яталось, як таке враження найперше.

А потім безкінечні кінцівки, безкінечні. Запах крові, сирості й смерті. Ось що ми бачимо кожного дня, виконуючи свою роботу.

Ваш підрозділ займається евакуацією з поля бою безпосередньо?

Ні. Медичний пункт не має цього робити. Для цього існують бойові медики підрозділів. Старший бойовий медик роти може залучати до цього вільних військовослужбовців. Але ж все по протоколу, при наявності, при можливості тактичних умов, при відсутності червоної зони, при відсутності мінометного артилерійського, РСЗВ обстрілів, при відсутності контактних боїв, тоді вони вже включаються в роботу.

Але кожен думає, що на полі бою мене поранили: «Ей, бойовий медик, я тут». На жаль, реалії такі, що бойовий медик має донести до особового складу, зокрема за нашою допомогою, що найкраща допомога — це самодопомога. Звісно, якщо поранений не втратив свідомість.

Кожен військовослужбовець у нас навчений, що самодопомога — це найшвидше, що ти можеш зробити. Тому навчання в нас проходять таким чином, що у повсякденному житті, як ми приїжджаємо, навіть у місто Харків, маєш з собою турнікет.

Коли закінчиться війна, вам буде важко повернутися до цивільного життя?

Мені надзвичайно важко бачити молодих здорових хлопців, які гуляють містом. Тут дві паралельні реальності, відверто кажу. Вони нас прибивають, військових. Коли ми їдемо в місто і бачимо це все, мирне життя, нас трошки шокує це. Я вже думками звертався з таким запитанням сам до себе.

Чи важко буде? Так, мабуть, важко мені переосмислити. Чим платять хлопці там? Здоров'ям, життя кладуть, щоб отут було таке. Якийсь трошки дисонанс, несумісність. У мене стереотипи трошки летять від такого побаченого. Кафе, ресторани, велосипеди, спортивні зали, басейни, де я не проїжджав, для мене це трішки дико, відверто скажу.

Знаючи там за що і як. Це все переживати й потім бачити іншу картинку, хоча тут скільки? Три години життя нас міняє тут кардинально. Є буфер трошки далі, кілометрів 100, а все інше — це інше життя, друга планета.

Морально важко зрозуміти тих людей, які чомусь думають, що колись хтось за мене, не я. Чому так?

А в інших аспектах я думаю, що до хорошого швидко звикаєш. Я думаю, що це буде, звичайно, швидко. Турбує тільки моральний аспект цієї сторони, яку ти бачиш у цивільному житті. Я розумію дітей, жінок, старих, похилих людей, розумію тих, які виконують свої функції, свою роботу тут, і вони, тил, мають забезпечувати фронт. Бо якщо забудеться, то і фронт забуде, що таке тил, і навпаки. Тут одні доповнюють інших.

Не вбачаю нічого погано, якщо якісь фірма, бізнес допомагають реально тому, що ми в скрутному становищі, і завдячуючи їм, таким людям, ми маємо і евакотранспорт, і автомобілі, і ремонтну базу, і всю ту допомогу, наприклад, медичне майно. Завдячуючи таким волонтерам: United Help Ukraine, Ганна Яблучанська, медичний центр «Медгарант», місто Черкаси, Квітка Валентина Миколаївна, їх багато… Ті, які спроможні були надати те, чого нам дуже не вистачало на перших етапах і тепер, зокрема розходники — їх інколи не вчасно можна отримати. Таких людей я розумію, з такими, я б сказав, спокійно воювати можна.

Держава забезпечує всім необхідним чи волонтери більше?

Ні, наразі держава нас забезпечує набагато більше, ніж, звісно, на початку цих дій, допомагає, але якщо ти хочеш швидко, якісно, практично — це волонтерська допомога.

А останнім часом з'явилась можливість замовляти й у своїх командирів те, що необхідно, по службі. Все забезпечене, скажімо. Основні напрямки забезпечені.

Які плани на майбутнє маєте?

Найближчі плани — це нести службу, допомагати, врятовувати життя та здоров'я наших військовослужбовців і не тільки наших підрозділів. Особисто вважаю: планомірно, повільно, але звільнення всіх територій.

Враховуючи стан сьогоднішніх справ там, де ми знаходимося, в зоні бойових дій, можу сказати отаке: ні кроку назад, тут наші сім'ї, тут наші діти, це наша земля, це наші будинки, квартири, це наше все, яке ми надбали за все життя. І не має бути так, що ми можемо здатися на якомусь етапі та сказати, що ми якісь слабохарактерні або безвольові. Ні, в нас навіть такого питання, навіть такої думки не виникає.

Можете дати пораду, настанову каразінцям і всій спільноті, яка прочитає це інтерв'ю?

Я хотів би побажати каразінцям або тим студентам, молодим людям, які прийшли сюди здобувати освіту: будьте як губка, впитуйте в себе те, що вам дають. Такий унікальний шанс, думаю, у вас у житті, можливо, з'явиться, але використовуйте на сьогоднішній день такі потужності, такі широкомасштабні доступи до всього того знання.

Це тільки бажання. Враховуючи бажання студента, можна все. Це надзвичайні можливості в житті. Це вибір тої професії, яку людина молода собі омріяла. Таке не забувається і, завдячуючи Каразінському, ти стаєш тим, ким ти мріяв стати.