Наукові обрії Каразінського: інтерв'ю з аспіранткою Каразінського інституту міжнародних відносин та туристичного бізнесу Ольгою Булгаковою

24 березня 2025 року

Наука

Вона вступила на шлях «міжнародниці» 10 років тому і з того часу невпинно продовжує свою наукову місію. Ольга Булгакова, яка до цього відзначилася у житті свого факультету як талановита очільниця СНТ та координаторка молодіжних освітніх програм, ставши його кращою випускницею-магістром у грудні 2021 року, продовжує своє академічне самовдосконалення у родині нашого університету як аспірантка ННІ «Каразінський інститут міжнародних відносин та туристичного бізнесу».

Ось як вона сама розкриває новизну свого дисертаційного дослідження: «Вітчизняні інновації, особливо у секторі оборонно-промислового комплексу, мають реальні перспективи стати нашим головним "козирем" не тільки у протистоянні головному ворогу, а й на міжнародному миротворчому технологічному ринку, включаючи галузі ШІ. Такі українські процеси давно відстежуються ґроном найрозвиненіших у цьому напрямі демократичних країн, включаючи, перш за все, Швейцарську Конфедерацію, яка 14 рік поспіль є найінноваційнішою економікою світу згідно з Глобальним інноваційним індексом. Тож, за наявності настільки родючого "потенціалу майбутнього" вже у режимі реального часу, який постійно вдосконалюємо повз воєнну трагедію та інші надлюдські виклики, а також такого міцного та надійного союзника як Швейцарія, зокрема, я вірю, що український економічний театр подій має безумовні підстави щодо посилення прямими іноземними інвестиціями та займання гідної позиції серед інноваційно-найрозвиненіших економік не тільки ЄС, а й у глобальному міжнародному вимірі».

Як починалася ваша історія з Каразінським?

Каразінська Alma Mater є беззаперечно найпотужнішою машиною часу, що «вбудувала» у мене суперсили для здобуття низки доленосних, вирішальних досвідів у максимально компактний проміжок часу. Я думаю, що унікальність Харкова як історичного мегаполіса студентськоюнацьких сподівань загалом, та нашого університету як головного каталізатора для цього, зробили найголовніше для всієї моєї подальшої кар’єри: я навчилася перетворювати мрії на цілі з досягненням таких та невпинно розбудовувати свою «планету» цінностей та позитивного випромінювання, попри будь-які внутрішні та зовнішні обставини.

Якщо ж повертатися до «мови цифр», то мій шлях «каразінця» та, відповідно, «міжнародниці», розпочався у 2016 році, тобто майже 10 років тому. Наразі я з нетерпінням очікую на чергову педагогічну практику, що цього разу відбуватиметься як компонент моєї програми з аспірантури за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини». Цей рік навчання, тобто третій, є визначальним у «подорожі» зі здобуття ступеня докторки філософії, тож, найнасиченішим та найцікавішим. А згаданий ентузіазм щодо майбутнього викладання обумовлений моїм загальним вподобанням та тяжінням до просвітницької діяльності, а також багаторічною успішною практикою із цього у межах моїх громадських та професійних активностей.

Як змінилося ваше життя, як науковиці, з початком повномасштабної війни?

Я стала аспіранткою в перший рік війни, тобто у вересні 2022 року. До цього — в буквальному сенсі «цілодобовий нон-стоп» волонтерської діяльності разом з моєю командою «Штаб Допомоги Харкова», з самого початку бойових дій. Але, щоб не відходити від траєкторії моїх довоєнних наукових досягнень, паралельно до вихору постійних організаційних, комунікаційних та перекладацьких задач із допомоги цивільному населенню та нашим захисникам, я почала у червні 2022 самоініційоване дослідження: «Нотатки української гендерної кризи зі Сходу: крізь смерть та брейн-дрейн». Це було моєю «рятівною пігулкою» від надміру тяжких емоцій, адже тримало «голову в холоді»... Маючи тривалий академічний фокус на гендерній економічній та демографічнопсихологічній проблематиці українського суспільства крізь призму євроінтеграційних трансформацій до повномасштабної війни, я просто почала «протоколювати» найтяжчу фазу, ділячись усіма цими здобутками з моїми друзями та колегами за кордоном. Вони, своєю чергою, поширювали цю інформацію у медіа, наукових колах тощо. І фінальний результат вийшов неочікувано широкоосяжним: окрім посиленої європейської солідарності до низки проблем жінок нашого регіону, що була втілена шляхом таргетованої допомоги чималій кількості таких, мене також запросили до участі в кількох провідних наукових проєктах ЄС, включаючи «Горизонт».

Чи вдалося в умовах війни реалізувати розпочаті наукові проєкти, зокрема і написання дисертаційної роботи?

Як я вже зазначила, спочатку виник мій гендерний проєкт, потім розпочалася робота над дисертацією, а згодом інші захопливі «наукові пригоди», серед яких особлива роль належить дослідженню кібербезпеки вимушено переміщених за кордон українців, а також особливостям статусу тимчасового захисту для них по всіх країнах-членах ЄС. Сподіваюсь, що результати моїх надбань допоможуть практичному покращенню якості життя наших співвітчизників, зокрема жінок.

Якій тематиці присвячені ваші наукові пошуки?

Робота над дисертаційним дослідженням дозволяє мені втілювати мою другу «пристрасть» щодо наукової самореалізації, яка каталізувалася роками й, нарешті, має прикладне вираження та, сподіваюсь, значення для нашого переможного економічного ренесансу. Розглядаючи стратегічне партнерство України та Швейцарії крізь призму інноваційної еклектики (Індустрія 4.0 та Індустрія 5.0), я не тільки доводжу винятковість та актуальність вітчизняних звершень та доробок у секторі наукомісткого виробництва як найбільш привабливого та безпечного напряму для іноземних інвестицій, а й розробляю нову модель кластерного українсько-швейцарського економічного співробітництва, вважаючи на особливості й тенденції геополітичного становища обох країн. Моїм науковим керівником є Рєзніков Валерій Володимирович, доктор наук з державного управління, кандидат економічних наук, професор кафедри міжнародних економічних відносин та логістики, який залишається «духовним батьком» для більшості випускників нашого факультету, котрі після нашої дипломатичної «кузні» продовжують свій шлях на ключових політичних посадах в Україні та за кордоном.

На вашу думку, як підіймати науку сьогодні в Україні, які проблеми варто вирішувати нагально?

Як відомо, «важкі часи народжують сильних людей», які своєю чергою створюють добру добу. Тож, сучасні випробування, що спіткали кожного українця, і, отже, кожного науковця, стали та продовжують залишатися тією біблейською темрявою, у якій народжується справжнє, невгасиме світло життєстверджувальних відкриттів. Це вбудовано у наш менталітет на генетичному рівні, мені здається. Усе це до чого: наша національна академічна спільнота за будь-яких умов та обставин еволюціонує, що можна дуже виразно простежити крізь хронос. Головна проблема, втім, залишається тією самою, що була і тридцять/сорок умовних років тому: програмно-цільове фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, вірніше, його дуже скромні обсяги...

Яким бачите розвиток української науки після війни?

На мій погляд, найнебезпечніший рубікон розпачу та невідання вже пройдено, якщо говорити й про особистісний настрій всіх, і про загальне «енергетичне поле» національного викладацько-дослідницького фронту. Війна зумовила посилення міжнародної солідарності та усебічної допомоги, втілюваної, зокрема, значною мірою стосовно українських науковців. Наприклад, бувши залученими до різноманітних закордонних проєктів, ми не тільки маємо можливості набагато більшою мірою, ніж будь-коли раніше, абсорбувати зовнішні знання та практики, а й дисемінувати свої власні. Я говорю про український унікальний досвід викладання, дослідницької діяльності, координації та організації «вишівських» й індивідуальних просвітницьких ініціатив тощо загалом, і, під час війни, зокрема.

Тому, наша надзадача, тобто української наукової спільноти, «вижати» максимум навіть із таких кризових обставин: залучити та зберегти підтримку якомога більшої кількості провідних міжнародних think tanks, фондів, приватних донорів, які заохочуватимуть українське економічне диво, зокрема, знову ж таки, інвестуванням у наші НДДКР... Коли вдасться цей крок, та в якості наступного або паралельного відбуватиметься поступове збільшення державного бюджетування в цю галузь та в інноваційну екосистему, українська наука точно впевнено «стане» на правильні «колії», що спрямують її до нових переможних вершин і безкраїх горизонтів натхнення та можливостей. Дуже вірю та сподіваюсь саме на такий сценарій.

Дійсно, сьогодні, коли держава у стані війни, науковці потребують якщо не нагальної підтримки, то надії... Що вас підтримує, мотивує та надихає?

Я впевнена у гідності та талантах наших академічних «агентів змін» і їх надмісії, яка є саме такою, без перебільшення, з огляду на те внутрішнє та зовнішнє середовище, у якому перебуває кожен з нас.

Ваш головний здобуток 2024 року?

Успішне закінчення Естонської Школи Дипломатії, одного із моїх проєктів, пов’язаних із діджиталбезпекою наших співвітчизників за кордоном, про який я вже зазначала і реальні результати якого на практиці я бачу, і, звичайно, всі ті маленькі «рукотворні чудеса», як їх називаю, реалізовані з моїми однодумцями в межах тих волонтерських ініціатив, де я досі маю честь допомагати.

Яку роль відіграла аспірантура на вашому шляху?

Знаєте, що зі мною б не відбувалося впродовж цих найстрашніших, воєнних років, із вересня 2022 року в мене продовжує залишатися рятівна бухта, своєрідний причал надії та втілення однієї з найголовніших цілей цього періоду мого життєпису. Це, як і раніше, рідний Каразінський і головне наукове дітище всього цього етапу — моє дисертаційне дослідження. За нього я несу відповідальність не просто перед собою та своїм університетом, а й перед усією країною, бо кожен інноваційний науковий витвір, саме таке визначення я дозволю собі, та його здобутки, покликані на реально здійснюване та відчутне покращення рівня життя населення у тій чи іншій сфері, особливо в наш час.

Якими думками ви хотіли б поділитися з каразінцями?

Я думаю, що набагато краще це зроблять українські класичні твори, маю на увазі ті скарби джерел мудрості нашої народної, та світової, якими вони зіткані. Тож, процитую тільки, з вашого дозволу, одного із моїх найулюбленіших письменників плеяди «розстріляного відродження», Івана Багряного: «сміливі завжди мають щастя», всім відомий зі шкільної програми роман «Тигролови». Тож, продовжуємо бути сміливими, каразінці, як це почали робити наші університетські попередники понад двісті років тому. А сміливість — це дар тільки гідних, шляхетних словом та ділом, борців за правду.