«Розвиток країни та її майбутнє залежать від нашої освіти». Інтерв’ю з Мариною Литовченко та Оленою Мурадян про збір 30 000 доларів на підтримку Університету, цінність освіти та важливість взаємодопомоги в реаліях війни

Випускниця університету Марина Литовченко відома нам як майстер спорту України міжнародного класу з настільного тенісу. Українка стала чемпіонкою літніх Паралімпійських ігор 2020 року, переможницею чемпіонату світу 2018 року. Марина має безліч досягнень та нагород, але спорт — це не єдине, у чому вона виявляє неймовірну стійкість, силу волі та вміння досягати своїх цілей.

Спортивну діяльність дівчина поєднує з роботою на соціологічному факультеті Каразінського університету, де має друзів та підтримку, зокрема серед них — декан соціологічного факультету Олена Сергіївна Мурадян.

Університет дав Марині розуміння, що від освіти залежить майбутнє нашої країни. Тому з початком повномасштабного вторгнення російських військ на нашу територію вона докладає всі можливі зусилля для збереження освітнього процесу та підтримки Каразінського.

10 квітня в соціальних мережах Марина Литовченко анонсувала аукціон з продажу своєї золотої медалі з Паралімпійських ігор 2020 року в Токіо, кошти з якого підуть на підтримку університету.

Марино, як наважилися на крок виставити на аукціон найдорожчу та найвизначнішу з ваших нагород?

Коли почалася повномасштабна війна, і ми вже усвідомили, що це дуже серйозно та надовго, то я зрозуміла, що якимось чином маю підтримати своїх колег і в цілому людей, які мені на сьогодні є найдорожчими.

Як ця ідея з’явилася: ми поспілкувалися з Оленою Сергіївною, і я сказала, що медаль вдома, у Харкові, звідки на той час я вже виїхала. Хочу подякувати Олені Сергіївні, бо без неї ця ідея могла б не реалізуватися. Адже попри події, які відбувалися в Харкові, вона знайшла час і можливість забрати медаль із небезпечного на той момент району, і спільно ми вже запустили цей проєкт.

Я вважаю, що це моя найдорожча золота медаль, бо я виборола її, коли грала проти росіянки. Це робить її ще більш значущою для мене.

Але не менш важливим є розуміння того, що ти не лише здобув цю найвищу нагороду, а ще й можеш допомогти людям, підтримати їх і показати, що ми разом, попри відстань, попри те, що, на жаль, відбувається на території України, на території Харкова.

Олено Сергіївно, якими були ваші думки, коли Ви дізналися про благодійний аукціон Марини?

І університет, і факультет виховав у Марині Людину, яка не лише віддає найдорожче, це один момент. Вона діє! Діє в умовах, коли ми мали швидко оговтатися від того шоку, у якому опинилися, і допомагати тим, хто цього потребує. І вона почала діяти для відбудови Університету, для того, щоб ми пишалися цим місцем розвитку, освіти, підтримки, взаємодопомоги — всі ці слова зараз мають зовсім інший — більш глибокий — сенс.

Спочатку ми «евакуювали» медаль, але прийшло розуміння, що треба шукати довгострокові перспективи реалізації наміченого. І тут всім потрібно діяти. По-різному. Марина вдіяла так, як, мабуть, змогли б небагато людей. Вона розробила чіткий план: десятки заходів, виступів та інтерв’ю. Звичайно, ми розуміли, що в умовах, коли в країні постраждало дуже багато закладів освіти, коли допомоги потребує наша армія, медична сфера, вразливі групи населення, вкрай важко знайти потрібний відгук і отримати допомогу саме для цієї мети. Та Марині це вдається. Це дуже суттєві результати. Бо вона діє щиро і розуміє, задля чого вона це робить.

Марина є ще й керівницею громадської організації «Необмежені можливості». Як на мене, сьогодні наша країна демонструє, що у всіх нас можливості необмежені. І це не лише про можливості фінансові, це більше про ті людські якості, які всім нам так потрібні для того, щоб не падати духом, щоб підтримувати один одного, щоб рухатися вперед і вести за собою попри біль, страх та відчай, що іноді наздоганяють, про те, що дає сили для розв’язань завдань тут і зараз.

Університет виховує Людей з великої літери, Людей з тими якостями, які дозволяють вже майже п’ять місяців вистоювати нашій країні.

Марино, що для вас значить Університет? Чому ви вирішили збирати кошти саме на підтримку Каразінського?

Насамперед Університет — це розвиток, бо саме в університеті людина стає людиною. Тому важливо зберігати цінності, які дарує університет, адже це не лише можливості, а й розуміння того, що людина гуманна, що суспільство повинно розвиватися.

На мою думку, саме в університеті усвідомлюєш, що людина — це найвища цінність. Ми починаємо не лише цінувати наше буття, а розуміємо, що розвиток та майбутнє залежать від нашої освіти. Для мене університет має велике значення, бо, по-перше, це люди, по-друге, це ті можливості, які нас надихають розвиватися та змінювати світ на краще.

Я вважаю, що освіта — це дуже важливо, навіть сьогодні, коли йде війна. Звичайно, ми маємо зберегти територіальність, адже це наші кордони, та не варто забувати про освіту. Вона також потребує підтримки, і я розумію, що від неї залежить, яким буде наше завтра. Бо війна скінчиться, а час сьогоднішньої молоді йде.

Коли мене питають, чому я допомагаю саме університету, а не, наприклад, ЗСУ чи іншим волонтерським організаціям, я відповідаю, що сьогодні кожен громадянин підтримує нашу країну, а моя мета — допомогти університету, щоб надати можливості для навчання нашої молоді.

Тим паче освітній процес, спілкування студентів і викладачів — це якраз підтримка, якої сьогодні потребує кожна людина.

Олено Сергіївно, на вашу думку, чому в цей складний час людям необхідно робити добрі справи?

Я думаю, що загалом більшість людей прагнуть робити добро, однак дуже часто просто не вистачає певної рішучості, волі, можливо, не вистачає мотивації. І сьогодні ми перебуваємо в тих умовах, коли маємо проявляти волю, кожен на своєму місці: хтось на фронті, хтось у тилу.

Ми маємо допомагати тим, хто цього потребує. Це аксіома для мене. Навіть один невеликий хороший вчинок-допомога може створити певну ланцюгову реакцію на кшталт «ефекту метелика».

Ось ця хвиля добра сьогодні дуже нам потрібна. Потрібна в будь-якому регіоні, будь-якому місті нашої країни, не лише там, де йдуть активні бойові дії.

За добро ти не будеш отримувати певну миттєву винагороду, однак воно робить життя більш наповненим, щасливим, і ми маємо про це не забувати, адже життя під час війни — це теж життя. Важливо допомагати жити не лише собі, а й тим, хто нас оточує.

Марино, розкажіть про те, як з’явився збір на сайті gofundme, завдяки якому медаль залишиться у Вас, в Україні.

Дуже багато варіантів було перед тим, як взагалі розпочати цей збір. Перший був дійсно продати медаль. Також я хотіла співпрацювати з компанією, яка займається збором коштів. Але коли вони дізналися, що моя мета зібрати 30 000 доларів, то сказали, що зараз люди не будуть донатити на освіту, краще поставити максимум 300 000 гривень. Я перший раз взагалі займаюся збором коштів, тому розуміла, що, звичайно, люди, які реалізовують такі проєкти, краще знають цю систему. Але коли мені це запропонували, я вирішила шукати інші варіанти.

На початку я офіційно заявила, що готова продати свою медаль. І коли мої друзі, серед яких дуже багато спортсменів, дізналися про цю ініціативу, то почали запевняти мене у тому, що медаль не повинна піти далі, адже це те, за що я боролася. Краще нехай вона залишиться Університету.

Я була відкрита до будь-яких можливих варіантів. І мій друг Сергій Васильєв, він айтівець, запропонував зареєструватися на gofundme. Це англійський сайт, де збір коштів відбувається у доларах, але питання було в тому, що цей сайт діє тільки на території Америки та певних країн Європи. Так ми знайшли людей, які нам допомогли у створенні цієї сторінки та реалізації ініціативи. Ці люди були готові йти на мої виклики.

30 000 доларів — це не мала сума, але ми повинні ставити собі найвищі цілі, бо чим вища ціль, тим більше можливостей. Я так звикла, мабуть, це мій такий спортивний дух. Сьогодні ми реалізовуємо різні невеличкі проєкти, які наближають нас до головної мети.

Тут уже питання не лише в тому, щоб зібрати 30 000 доларів, а щоб привернути увагу до проблеми руйнувань закладів освіти і подальшого їх відродження. Необхідно пам’ятати, що за освіченою країною велике майбутнє.

Ми повинні більше говорити про освітній напрям, молодь та університети, які сьогодні теж потребують підтримки не лише матеріальної, але й моральної. Нам важливо знати, що ми не одні. Напевно, це мій такий інструмент заявити про це.

Олено Сергіївно, чи згодні Ви з твердженням про те, що благодійність стала одним з найкращих трендів сучасності?

Як соціолог та людина, яка над цим розмірковує, хочу сказати, що для мене благодійність не стала саме «трендом сучасності». Бо це не питання моди чи того, що є популярним. Сьогодні це більше про людські взаємини саме в тих умовах, у яких ми зараз перебуваємо.

Це вміння бачити, вміння помічати іншу людину, якій потрібна допомога. А воно не вимірюється жодними трендами. Це навіть не зовсім правильно називати благодійністю, як на мене, — це взаємодопомога. Чому так? Бо вона саме взаємна. Це не допомога родичам чи друзям, ми підтримуємо незнайомих нам людей. Так суспільство допомагає суспільству, тому ось ця частина «взаємо» є такою важливою сьогодні. Тим більше, що ця допомога, неважливо в якій формі, у якому вигляді, вона завжди повертається, повірте.

На сьогодні це більше про людські взаємини, про можливість бачити, розуміти, відчувати потребу ділитися, якщо в тебе є така змога.

Марино, скільки коштів вдалося зібрати наразі? На що плануєте їх спрямувати?

На сьогодні ми загалом зібрали близько 14 000 доларів. Першу суму у розмірі 220 000 гривень ми перерахували на рахунок Асоціації випускників, викладачів і друзів Каразінського університету. Кошти було зібрано і в гривнях, і в доларах, тому я вирішила, що гривні краще вже надіслати, бо це таке економічне питання. Саме Асоціація випускників брала активну участь у створенні гуманітарного штабу університету, коли вирішувались першочергові питання, і наразі йдеться про довгострокові перспективи загалом відбудови та відродження.

Звичайно, ці кошти буде надано для підтримки студентів, викладачів і працівників університету. Ми розуміємо, що йдеться не про відновлення будівель, поки триває війна. Я вважаю, що університет краще знає потреби своїх працівників та студентів. Тому це може бути гуманітарна допомога людям, надання необхідного забезпечення для роботи університету.

Як тільки буде розуміння, куди скільки грошей витрачено, я представлю людям звітність про використання цих коштів.

Сьогодні ми бачимо всі потреби університетської спільноти. І зібрані кошти йдуть саме на її підтримку.

Олено Сергіївно, розкажіть про збір коштів на підтримку студентів Вашого факультету та університету, який Ви організували у своїх соціальних мережах у день вашого народження.

Хороший приклад подала мені Марина. Якщо враховувати розміри навіть нашого факультету — у нас понад дев’ятсот студентів — легко зрозуміти, що дуже багато тих, хто потребував і потребують різного роду допомоги.

Згадуючи фразу, що для того, щоб робити добро, іноді не вистачає волі, я хочу зазначити, що це було певним чином не таке легке рішення — зробити збір саме публічно. Адже з перших днів я особисто і як декан факультету отримувала пропозиції щодо допомоги від наших закордонних колег. Ми перенаправляли та розподіляли її серед наших студентів та викладачів. Однак тут був крок саме особистий, тому я зробила пост у соціальних мережах з текстом про те, що приймаю вітання у вигляді такої допомоги.

Ця подія ще раз дала мені зрозуміти, які саме люди мене оточують. У цей непростий час відгукнулися і випускники, і студенти, і колеги, і друзі. Загалом вдалося зібрати майже 62 000 гривень. Разом з нашим студентським деканом — Ігорем Ламеком — ми сформували список тих студентів, які найбільше потребували нашої уваги (ми намагаємося моніторити ситуацію із потребами наших студентів з самого початку війни). Це ті студенти, більшість з яких перебуває на сьогодні в Харкові в дійсно важких фінансових і матеріальних умовах. Ми зробили 16 переказів на їхні карткові рахунки, решту я також перерахувала на Асоціацію випускників, викладачів і друзів університету та зробила звітність щодо цього у соціальних мережах.

Якщо у вас виникають сумніви, чи є сенс організовувати таку допомогу, я вважаю, що так, він точно є. Я не отримала жодного негативного відгуку щодо цього. Головне — робити це прозоро.

Марино, розкажіть про людей, які вас підтримали й також взяли участь у благодійних зборах на підтримку Каразінського.

Якщо чесно, дуже багато людей підтримали мене, бо йдеться не лише про фінансову сторону, а й підтримку ініціативи загалом — перепости, згадування, слова підтримки. Я дуже вдячна своїм друзям, які допомогли мені з реалізацією цього збору. Мене підтримують люди, у яких я зараз проживаю, вони також організовують певні зустрічі для того, щоб я могла розказати про таку ініціативу і про те, що ми повинні зберігати освітній процес.

Дуже дякую Олені Сергіївні та університетським друзям загалом. Спортсмени також активно долучаються до моїх проєктів. Наприклад, Дмитро Овчаров, який є призером Олімпійських ігор з настільного тенісу. Він сам виступає за Німеччину, але в нього є родичі з Одеси, тому він також певним чином має українське коріння. Я запропонувала йому виставити на аукціон футболку, у якій він грав на Олімпійських іграх. І тут моє діло ініціювати, а питання вже в тому, чи підтримає людина. Та Дмитро відгукнувся на мою пропозицію, за що я йому дуже вдячна.

Ми робимо цю велику справу разом. Так само як у спорті багато людей причетні до твоєї перемоги: це і тренер, і друзі, які тебе підтримують. Надзвичайно важливо, щоб усі почули про цю ініціативу, про Каразінський університет, про розуміння того, що Україна шанує освіту.

Я вдячна багатьом людям, завдяки яким ми маємо сьогодні такий результат. Та я звикла досягати поставлених цілей, тому ми продовжуємо працювати.

Олено Сергіївно, як ви вважаєте, чому кажуть, що не буває маленької допомоги?

Усе є відносним у цих вимірах, і те, що для нас є несуттєвим, для когось може бути дійсно важливим. Бо це розуміння того, що допомагають не тоді, коли хочеться, а тоді, коли треба. Отже, ми кажемо про те, що головне почати робити добро, допомагати. Можливо, це будуть невеликі ресурси, однак якщо це робити, то у вашому оточенні можуть знайтися люди, які за вашим прикладом зможуть зробити набагато більше.

Мені здається, зараз не зовсім некоректно щось вимірювати поняттями «маленький-великий». Ми є свідками того, як завдяки соціальним мережам в межах країни збирають значні суми на ті чи інші потреби. Певні збори на мільйони гривень закривають за лічені години. Отже, йдеться про те, що сьогодні суспільство суттєво змінюється: змінюються мережі взаємодії та взаємодопомоги, змінюються соціальні практики, змінюється навіть наше уявлення про це суспільство. Маленькі кроки, маленькі дії кожного наближають нас до результату, до такої бажаної перемоги.

Будь-яка дія — це результат, буде результат — буде й перемога, до якої ми всі наближаємося.

Марино, нещодавно ви здобули три золоті медалі на турнірі в Чехії. Які ваші подальші плани у спорті?

Ці турніри були кваліфікацією на чемпіонат світу, тому, звичайно, найближчі плани — це попадання на чемпіонат світу. Благодійний збір — це більш моє хобі, вільний час, коли я маю можливість. А в цілому зараз я продовжую займатися спортом, попри такі важкі обставини та війну в нашій країні.

Зараз трошки складніше, тому що ми не розуміємо, чи зможе збірна України провести спільний збір. Але я маю можливість тренуватися, їздити на збори, тому мої плани залишаються незмінними. Це реалізація себе як спортсмена та досягнення найвищих результатів.

Я прагну реалізувати свої цілі та потрапити на Паралімпійські ігри в Парижі, які відбудуться у 2024 році.

Олено Сергіївно, чому взаємодопомога та підтримка одне одного сьогодні є настільки важливими?

Це важливо, бо сьогодні дуже складний час. Він є складним абсолютно для всіх: тих, хто в країні, тих, хто поза межами України. Попри те, де ми є або, можливо, саме тому, що ми іноді по різні кордони, сьогодні руйнуються повсякденні зв’язки, коли ми могли дуже легко вирішувати щось, лише зустрівшись за кавою, а не в умовах, коли ми бачимо близьких нам людей раз на кілька місяців.

Руйнується певний такий громадський фундамент, у якому ми існували, у цілому наша повсякденність. І ось така взаємодопомога, коли ми звертаємо увагу одне на одного, допомагає цей фундамент ремонтувати.

Важливо допомагати не тоді, коли хочеться: ми зараз у тих умовах, де допомагають, коли треба. І кожен день це потрібно все більшій кількості людей. Не завжди мова йде лише про фінансову підтримку, це може бути емоційна допомога, психологічна підтримка. Сьогодні загострюються абсолютно всі відчуття — і негативні особливо, тому дуже хотілося б, щоб було більше саме підтримки одне одного, адже всі ми сьогодні переживаємо серйозні психологічні травми. Відчуваю, що сьогодні особливо важливо допомагати уникнути відчуття самотності, бо наші «внутрішні» травми виникають тоді, коли людина випадає із соціальної взаємодії, коли емоційно залишається наодинці. Допомагаймо одне одному та не втрачаймо здатності мріяти, вірити й діяти.

Ми можемо вижити лише за умови допомоги одне одному, бо це сприятиме змінам українського суспільства на краще. А всім нам допоможе насамперед вміння залишатися людьми.

Марина Литовченко: Хочу побажати людям пам’ятати про те, що ми повинні допомагати лише в тій ситуації, коли маємо можливість, допомога має бути логічною. Звичайно, вірити у краще, тому що зараз всім важко. Але якщо кожен допомагатиме тим, чим може, то ми будемо відчувати цю підтримку та мотивувати інших людей на реалізацію своїх ідей.

Адже саме завдяки цій взаємодопомозі ми можемо зберегти себе, близьких, університет і нашу країну.