Команда дослідників Каразінського університету — переможці Конкурсу молодих учених МОН

Команда молодих учених Навчально-наукового інституту соціології та медіакомунікацій під керівництвом Руслана Запорожченка здобула перемогу в Конкурсі молодих учених–2025, організованому Міністерством освіти і науки України. Тема проєкту — «Синергія формальної та неформальної освіти для запобігання втратам людського капіталу в умовах війни».

За результатами експертного оцінювання проєкт увійшов до 10 найкращих в Україні та став єдиним проєктом соціально-гуманітарного напрямку в першій десятці. Це свідчить не лише про високий рівень наукової роботи усієї дослідницької команди, а й про актуальність і суспільну значущість обраної теми в умовах воєнного часу.

Ідея проєкту «Синергія формальної та неформальної освіти для запобігання втратам людського капіталу в умовах війни» виникла з реальності, в якій живуть українці з початку повномасштабного вторгнення. Війна докорінно трансформувала освітні траєкторії: студенти змінювали країни та міста, викладачі працювали між тривогами й блекаутами, університети втрачали аудиторії, але прагнути втримати зв’язок із викладачами, студентами. Водночас паралельно почали активно з’являтися й розвиватися неформальні освітні ініціативи, такі як онлайн-курси, волонтерські освітні хаби, програми перекваліфікації, психологічної підтримки тощо. Ключовим викликом для молодих дослідників стало усвідомлення ризику втрати як інфраструктури, так і людського капіталу, перш за все, знання, навички, мотивацію, відчуття зв’язку з освітою як життєвою опорою. 

Завдяки підтримці спільноти Каразінського університету проєкт було подано до участі у конкурсі Міністерства освіти і науки України, а його успішна реалізація стане можливою завдяки поєднанню зусиль команди молодих науковців Навчально-наукового інституту соціології та медіакомунікацій, що вже мають міжнародних науково-дослідних проєктів, у фокусі яких була освіта. Наприклад, проєкт SMART-PL в межах програми Erasmus+  був присвячений персоналізованим моделям навчання, проєкт «Освіта з питань управління ризиками та кризовими ситуаціями для безпечнішої України» за підтримки Шведського інституту, де були досліджені питання освітніх і безпекових ризиків в Україні, розроблені освітні модулі, спрямовані на підвищення спроможності освітніх інституцій і громад реагувати на кризові виклики та виклики воєнного стану. Реалізація наукового потенціалу каразінців університету є сьогодні одним із стрижневих напрямків продовження складного та відповідального шляху роботи університету під час війни.

Більш детально про ідею дослідження, його практичну цінність та очікувані результати - у коментарі керівника проєкту Руслана Запорожченка. 

У чому, на Вашу думку, полягає ключова наукова новизна цього проекту?
Вважаю, що наукова новизна полягає в зміні самого способу мислення про освіту в умовах війни. Ми пропонуємо дивитися на формальну й неформальну освіту не як на конкуренцію або два паралельні світи, а як на єдину екосистему стійкості. Проєкт не обмежується описом окремих практик, адже ми розробляємо концептуальну модель синергії, типологію успішних кейсів і систему індикаторів, які дозволяють не лише фіксувати наявний досвід, а й оцінювати ефективність цієї взаємодії та її відтворюваність у різних контекстах. Важливо й те, що ми включаємо до аналізу не лише формальні освітні результати, а й ширші соціальні та психологічні фактори, наприклад, мотивацію до навчання, здатність до адаптації, стійкість освітніх спільнот, рівень взаємної підтримки. Це дозволяє побачити освіту як живий соціальний процес, а не лише як інституційну процедуру. У підсумку освіта постає не просто як механізм передачі знань чи отримання дипломів, а як стратегічний ресурс збереження й відновлення людського капіталу, який працює навіть у кризових умовах війни та закладає основу для післявоєнного відновлення України.

Чому саме поєднання формальної та неформальної освіти Ви вважаєте ефективним інструментом збереження людського капіталу в умовах війни?
Тому що війна руйнує лінійні та передбачувані сценарії життя. З одного боку, формальна освіта дає структурованість, легітимність, довіру й довгострокову перспективу, що вважається стабільним елементом життя людини. З іншого боку, неформальна освіта — це про швидкість, гнучкість і здатність миттєво реагувати на нові потреби. І от коли ці дві системи працюють окремо, то їхній потенціал обмежений, але коли вони поєднуються, то з’являється можливість не переривати навчання навіть у найскладніших умовах: визнавати результати неформального навчання, повертати людей у формальні освітні траєкторії, підтримувати мотивацію й відчуття сенсу. Важливо й те, що така синергія дозволяє освіті виконувати ширшу соціальну функцію —  зменшувати відчуття розгубленості та ізольованості, яке часто супроводжує досвід війни, і створювати відчуття безперервності життя попри всі розриви. У цьому поєднанні освіта стає не лише інституцією, а простором підтримки, спільності й віри в майбутнє, а це, на нашу думку, критично важливо для збереження людського капіталу під час і після війни.

Які основні соціальні групи або спільноти є фокусом вашого дослідження?
У фокусі дослідження перебувають ті соціальні групи, для яких війна найвідчутніше зруйнувала або змінила звичні освітні траєкторії. Передусім це старшокласники та студенти, які були змушені переривати навчання, змінювати заклади освіти, формати навчання або країни. Для багатьох із них освіта з безперервного процесу перетворилася на фрагментований досвід, що постійно переривається зовнішніми обставинами. 

Окрему увагу буде приділено викладачам і працівникам закладів вищої освіти, які в умовах війни не лише підтримують освітній процес, а й часто беруть на себе додаткові ролі: менторів, координаторів, кризових менеджерів, волонтерів. Їхній досвід є ключовим для розуміння того, як формальна освіта адаптується до надзвичайних умов і де проходять межі її стійкості. 

Ми також працюємо з організаторами неформальних освітніх ініціатив: волонтерських хабів, онлайн-платформ, програм перекваліфікації та психологічної підтримки, адже саме вони сьогодні часто першими реагують на нові освітні запити суспільства. Отже, в проєкті принципово важливо не говорити про ці групи абстрактно, а почути їхні голоси безпосередньо: зрозуміти, з якими бар’єрами вони стикаються, які практики допомагають їм не «випасти» з освіти, що підтримує мотивацію до навчання в умовах постійної невизначеності та стресу. 

Як результати дослідження можуть бути використані університетами, громадами або державними інституціями?

Ми прагнемо до того, щоб проєкт став певним мостом між дослідженнями й практикою. Тобто це не просто про опис ситуації й того, що відбувається, це намагання допомогти налагодити тісні та міцні зв’язки між суб’єктами формальної та неформальної освіти. Для університетів результати можуть стати основою для впровадження гнучких освітніх траєкторій, визнання результатів неформального навчання, побудови партнерств із громадськими ініціативами та онлайн-платформами. Для громад і освітніх хабів — це насамперед інструмент легітимації їхнього досвіду, можливість бути почутими на рівні освітньої політики. Для державних інституцій — це аналітична база й чіткі рекомендації, як мінімізувати втрати людського капіталу та інвестувати в його відновлення через освіту. У ширшому сенсі результати проєкту можуть допомогти зробити освіту в Україні більш стійкою, інклюзивною й людяною, навіть у найважчі часи, які ми обов’язково пройдемо разом і відбудуємо нашу країну!

Успішний старт проєкту вкотре підтверджує, що молоді науковці Каразінського університету не лише формують академічний простір, а й активно долучаються до розв'язання суспільних проблем. Поєднання глибокого наукового аналізу з орієнтацією на практичний результат робить такі ініціативи особливо цінними для майбутнього України.