Каразінці на лінії вогню: Олексій «Аскет»

Олексій «Аскет» — випускник Каразінського університету. Він добровільно мобілізувався захищати Україну у 2014 році й з першого дня став на захист країни під час повномасштабного вторгнення.

Зараз Олексій обіймає посаду командира зенітного ракетного взводу 3-ї бригади оперативного призначення «Спартан» Національної гвардії України.

До Дня українського добровольця ми поспілкувалися з «Аскетом» щодо його життя до війни з росією, про його бойовий шлях. У розмові — багато щемливих моментів про війну, побратимів і цінності.

Каразінський долучається до допомоги Олексію та його побратимам. Наразі вони мають потребу в приладдях для автотранспортних засобів: трос буксирувальний (54 т) і домкрат підкатний гідравлічний (3 т).

Переказати кошти можна на банку.
Ціль — 10 000 гривень.

Посилання на банку
Номер картки банки: 5375411216462890

Розкажіть про себе до війни з росією, чим ви займалися до цього?

Я закінчив Каразінський у 2009 році, навчався на геолого-географічному факультеті (нині — факультет геології, географії, рекреації і туризму) за спеціальністю «Геологія» і весь час працював за цією спеціальністю. Я працював в Українському науково-дослідному інституті природних газів у відділі геоінформаційних технологій та геологічного моделювання з 2009 до 2014 року.

У 2014 році, коли оголосили першу хвилю мобілізації, я одразу з 18 березня вже був мобілізований і відслужив рік. Потім повернувся на роботу і працював там знову до повномасштабного вторгнення 24 лютого. Знову в перший же день, коли Батьківщина покликала, повернувся до строю.

На якому напрямку несете службу?

Зараз, з березня минулого року, коли повернувся з Бахмута, то я пішов на підвищення — став командиром батареї, зараз став більше бувати в Харкові.

Були в мене відрядження до Запоріжжя, коли почався наш контрнаступ у районі Роботиного, наша бригада виконувала там завдання. Я там трохи понад місяць брав участь. Але зараз більше часу в Харкові несу службу.

Можете розповісти про специфіку роботи наразі? Як цивільна людина — ви геолог, а чим займаєтеся в армії?

У 2014 році була цікава історія. Я закінчив військову кафедру в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, але моя спеціальність «Обробка та дешифрування даних повітряної розвідки» на той момент була неактуальна. Через те, що я прийшов у перші дні, військкомати були пусті. Там буквально був військком, його заступник і ще декілька дівчат. Тоді потрібно було набрати велику кількість людей. Ну, я прийшов, і мене одразу мобілізували до військкомату.

Я одразу писав рапорти, що я хочу й відчуваю в собі сили брати участь у бойових діях, але нікуди мене не переводили. Потім взагалі мене вивели поза штат, бо набрали дуже багато людей. І мене могли зовсім тоді демобілізувати. Але я хотів далі служити-воювати, тож залишився. Все, що тоді запропонував мені обласний військкомат, відділ тероборони. Вони дізналися, що я розбираюся в картах, і вирішили, що я можу бути там корисним.

Я служив у відділі тероборони в обласному військкоматі. Намагався перевестися до бойових підрозділів, але мені не вдавалося аж до середини серпня, коли з командування прийшов до нас наказ, щоб двом офіцерам висунутися у 25-ту повітрянодесантну бригаду для участі в АТО. Оскільки у нас вже були рапорти на бажання брати участь у бойових діях, то ми з моїм товаришем поїхали брати участь у бойових діях. Свої перші бойові хрещення я пройшов у 2014 році. Брав участь у бойових діях у таких населених пунктах, як Дебальцеве, Нижня Кринка, Жданівка, Кам’янка, Нікішин. Потім відрядження закінчилися, і я ніс службу у військкоматі. Потім пішов на демобілізацію.

А якщо говорити вже про повномасштабне вторгнення, як для вас воно почалося?

24 лютого війна застала мене вдома, рюкзак був у мене готовий десь два тижні. Оскільки я перебував у військовому резерві першої черги, повістку я отримав ще 23 числа. І 25 числа я мав потрапити в нашу Чугуївську 92-гу бригаду.

І ось у мене на руках повістка, мені треба йти в військкомат, а військкомат не відповідає. Живу я на Північній Салтівці. Буквально в кілометрі від мене вже стрілецькі точаться бої, я вже чую вибухи. А я ще не знаю, що мені роботи.

А з 2015 року в моїй школі висить моя фотографія: розписано хто я, у яких бойових діях брав участь. І я розумів, що якщо росіяни заходять — вони бачать всі мої дані в школі та вже прийдуть за мною додому. Тобто вдома залишатися — не варіант, а військкомат не відповідає. Врешті-решт додзвонився і приїхав до них. І так я потрапив в 3-тю бригаду оперативного призначення.

Ще хочу сказати, що до повномасштабної війни я ходив на збори впродовж того часу, коли я працював, мене викликали на місяць / два тижні, там я вдосконалював свої знання та навички з військової справи, відвідував різні бригади. Там же ми потоваришували зі знайомими, у нас була спілка ветеранів АТО Харківської області. Тож ми один одного знали по оцій спілці. На сходах ми побачили знайомі обличчя, один товариш каже: «А підем у зенітно-ракетно-артилерійський дивізіон. Я там служив, там буде класно». Я кажу: «А я не знаю нічого з цього». Він каже: «Нічого, навчимося». І так я потрапив у цей дивізіон, служив і воював за спеціальністю «ПЗРК».

Що стало для вас мотивацією долучитися до війська?

У 2014 році я розумів війну, як ракову пухлину. Розумів, що треба локалізувати цю хворобу, щоб вона далі не розповсюджувалася. Краще я кудись туди поїду, зупиню їх там, ніж нічого ми не будем робити, ніхто їм не буде заважати, роз’їдуться вони по всій країні та захоплять нас всіх.

Мотивація була така — захистити свою країну, своє місто і своїх рідних.

Минув другий рік війни: що для вас є стимулом триматися й боротися далі?

В принципі — те ж саме. Захист близьких, свого народу. Свій народ...

У чому для вас особисто виникають найбільші труднощі на вашому бойовому шляху? Чим хочеться поділитися?

Якщо порівняти з 2014 роком, коли в нас у військкоматі взагалі не було форми, то зараз з першого дня нам видали зимову форму, берці, і навіть щіточка була. У бригаду я заїжджав — у нас новенький БТР-4, броня була. Вже на час повномасштабного вторгнення були більше підготовлені й по оснащенню, і по знаннях, і по вміннях.

А труднощі... Я не можу сказати, що на початку були труднощі, бо у нас була зброя, був захист, бронежилети всі отримали, засоби всі були, нас годували (і частина, і волонтери щось привозили). Ми відчували підтримку свого народу, і я не можу згадати, щоб у нас були якісь такі проблеми.

А ось на контрасті — чи є у вас якась історія, від якої тепло стає на душі?

Від спілкування з місцевим населенням. Саме їхнє ставлення до нас. Та турбота... І ти бачиш в очах, як тебе сприймають, як із тобою розмовляють, чимось хочуть допомогти завжди.

І діточки. Найчутливіше було, коли я приїздив у відпустку. Біля Люботина я їздив до родичів і побачив там імпровізований блокпост, який зробив хлопчик. У нього був іграшковий автомат, він побудував там якісь протитанкові їжаки з гілок. І він там малював малюночки, там і Пес Патрон був.

Він нічого наче й не просив, але заробляв своїми малюнками й збирав для військових. Це було дуже приємно й зворушливо. Я ледве стримував сльози, коли це побачив.

Яка історія з війни запам’яталася вам найяскравіше?

Я хотів похизуватися, що в Бахмуті по літаку стріляв з ПЗРК. Особисто, своїми руками, зробив по ворожому літаку пуск ПЗРК «Ігла-1».

Розповім хронологічно. Так сталося, що 24 лютого був такий момент, що шукали когось «на очі», на спостережний пункт. Була інформація, що ворожа колона з бронетехнікою хоче зайти з боку Руської Лозової. І потрібно було 2 людини, які будуть сидіти в районі окружної дороги, попередять про цю колону й скоригують вогонь. Враховуючи, що це було у відриві від основних сил, а вас там тільки двоє ближче до ворога, ніж до своїх, то не всі погоджувалися.

Я з напарником поїхав туди, і перший місяць я був не як ПЗРК-шник, а от там «на очах». У першу ніч колони ми не бачили, під’їхала якась самохідка чи танк, вони зробили декілька пострілів («розвідку боєм»), я доповів, було прийняте рішення відкрити вогонь, щоб подавити їх. Так і зробили, і на тому в той день все кінчилося. Не було тоді просування ворожої колони. Але все одно було в нас завдання «побудьте там, побудьте там», може, щось ще буде. Їхали ми на одну ніч, а просиділи трохи більше ніж місяць.

А в цей час люди, які були з ПЗРК, 6 березня збили ворожий літак СУ-34, є навіть відео. Було 2 розрахунки: один строковик, молодий хлопчик з ПЗРК «Перун» стріляв, а інший розрахунок — то були мобілізовані, які тільки побачили той ПЗРК: у підвалі їм показали, як робити наколку, де цілитися. І так сталося, що вони побачили в інший тепловізор той літак, навелися і зробили перший раз «накол», і влучили.

Потім ще наші інші розрахунки в тому напрямку, де Кутузівка й Старий Салтів, вони ще там два гвинтокрили збили. А я весь той час сидів на спостереженні.

А в той момент, коли я вже почав свою службу безпосередньо з ПЗРК, авіація вже мало залітала в Харків і в область. Дуже багато часу, весь 2022 рік, ми були в готовності збивати авіацію, але не бачили жодного літака / гвинтокрила. Бачили їхню роботу, наприклад, як прилітали НАРи (некеровані авіаційні ракети). Ми щодня потерпали від ворожої артилерії, градів, стрілкотня десь там прилітала. Було одне бажання — виконати своє завдання, але можливості такої не було. Дуже хотілося зробити пуск.

Потім влітку була епопея — хотіли збити «Орлан» з ПЗРК. Одного разу нам це майже вдалося. З ПЗРК «Перун» ракета вийшла, але ми не збили Орлана. Було дуже шкода... І ще більше захотілося вражати авіацію.

Потім був контрнаступ на Харківщині, десь у середині вересня ми вигнали росіян. І далі було більш-менш спокійно. Ми висунулися на кордони й там до нового року захищали. Але вже таких інтенсивних дій, як влітку, не було.

Потім бригада отримала наказ — ми висунулися в Бахмут. І для контрасту: на Харківщині я за багато місяців не бачив жодного літака й гвинтокрила, а тут вдень було по 2–4 нальоти. У перший же день, 25 січня, ми побачили гвинтокрили, але до них було далеко, щоб поцілити. А 27 січня я зробив пуск з ПЗРК. Відчуття були дуже-дуже приємні, що ось «нарешті». Для розуміння специфіки ППО, для нас вже добре, якщо зроблений пуск. Для нас виконання завдання — не тільки знищення повітряної цілі. Наприклад, коли летить ворожий літак, і пілот помічає, як на нього летить ракета, — він вже не думає про те, як уразити зазначену ціль. Лише про те, як врятуватися. У такому випадку завдання вважається зірваним. У нашого дивізіону в Бахмуті було 5 підтверджених цілей (відео). Припустимо, що вже зараз війна закінчиться, нам вже є чим пишатися.

І на Запоріжжі, крім «мелочухи» (безпілотники), знищили ще ворожий гвинтокрил. Зробив це мій напарник, який був «на очах» зі мною на початку війни. Я хочу підкреслити його сміливість. Адже бути «на очах» вдвох — ризиковано. Може трапитися поранення, а більше нікого, окрім вас двох...

Цей хлопчик, хочу про нього трошки розповісти. Він воював з 2014 року, тоді йому було 18. Воював він і на Савур-Могилі в підрозділі «Да Вінчі», і захищав Донецький аеропорт. На повномасштабну прийшов з першого дня. Разом з ним ми виконували небезпечне завдання. У Бахмуті він робив постріли з ПЗРК, але там не було підтвердження. А на Запоріжжі вже збив ворожий гвинтокрил. Але на початку січня, коли група поверталася з завдання, був підрив на протитанковій міні, і, на жаль, він загинув. Зараз ми подаємо його на нагородження. Звали його Чіняков Лев. Я сподіваюсь, що його нагородять. Я дуже радий, що він все-таки влучив. Вже його загибель була не дарма. Дуже шкода, але це війна.

Треба кожному військовому бути готовим, що можливо загинути. Але краще, я вважаю, загинути зі зброєю в руках на полі бою, ніж десь по тобі прилетить С-300. Ніхто не знає, яка в нього доля.

Чи змінилися за час війни ваші особисті переконання? Поділіться якимись думками, змінами у цінностях, у світогляді.

Це все вже було у 2014 році. Коли тільки війська з’явилися в Криму, я все зрозумів. Зрозумів, хто такі росіяни, що з ними треба робити, і що треба воювати. Хоч у мене й багато родичів і знайомих у росії є, але вибачте: дружба дружбою, але це вже наш дім, і нічого сюди лізти.

Я вже в військкомат дзвонив з перших днів березня, а 14 березня я вже був на зборах. Мобілізацію ще не оголосили, але я вже якось допомагав.

А ось зміна цінностей була, коли я побачив війну перший раз на Донбасі. Побачив, що таке тихе життя, люди ходять на роботу — як мильна бульбашка. А в будь-який момент розривається снаряд, і ніхто більше не ходить на роботу. Майно, яке ти вважав своєю цінністю, квартира, яка коштує тисячі доларів, коли біля неї десь розривається снаряд — вона вже нікому не потрібна.

У тебе є тільки твоє життя і цінності — це все, що ти можеш забрати з собою. А речі, які ти накопичував усе життя, можуть просто там залишитися. У тебе не буде часу їх забрати.

Ще було переосмислення щодо спілкування з рідними. Так, ти завжди можеш десь там посваритися, день, два, три не поспілкуватися. А коли вже війна, і в будь-який момент ти можеш загинути, буде дуже шкода, якщо ти загинеш і не поспілкуєшся з рідними. І з такою тугою на серці, у сварці загинеш... Я зрозумів, що такі негаразди не вартують того, щоб приділяти їм настільки багато уваги. Важливо спілкуватися з рідними й залишатися з ними в гарних стосунках.

Чим ми як цивільні можемо підтримати військових, на вашу думку? Що нам варто робити, щоб ваше становище було кращим?

Якщо брати дівчат — допомагати зі зборами на дрони, на щось таке, що допомагає нищити ворога. Але збори теж варто фільтрувати. Може, хтось там хоче собі якийсь новий прикид. Якщо це спецгрупа — так, для них важливо все. Беззаперечно, збори на дрони, на коптери — це обов’язково.

Хлопцям — теж саме. Всі, хто має можливість по здоров’ю, їм теж треба готуватися замінити нас. Тому що ми маємо втрати, і треба когось заміняти. Не обов’язково, якщо тебе мобілізують, ти підеш штурмувати посадки. Є багато інших спеціальностей, які потрібні. Але все одно. Якщо... От я у 2014 році був у військкоматі, я розумів, що я військовий. А військовий — від слова «війна». У будь-який момент мене можуть відправити кудись, або війна може до мене прийти.

Ти повинен бути готовим воювати незалежно від спеціальності. Ти мобілізовуєшся — за тобою закріплюється зброя, і ти маєш бути готовим її використати.

Порада така — готуйтеся про всяк випадок. Може, навіть не до війська. Може, колись вони нападуть з іншого боку, і залишишся ти в окупації, прийдеться трошки попартизанити, зупинити якусь колону, дістати трофейну зброю. Треба ж вміти нею користуватися, володіти цивільною зброєю. Ти можеш купити калаш, який буде стріляти поодинокими пострілами аж до 50-го калібру. Він дорого коштує, але є така можливість. Навіть мисливці зі своєю зброєю можуть зупинити бензовоз, колону, там якогось ПТУРа дістати чи гранатомета. Але якщо ти навіть в ютубі не дивився жодного відео, як ним користуватися, тут вилізе танк — у тебе буде гранатомет, ти можеш знищити цей танк. Але через те, що ти не готувався і навіть не знаєш, із якого боку брати гранатомет — прицілишся там десь, шмальнеш, а ракета полетить до своїх. Зайвим воно не буде — підготуватися. Бо люди втомилися, багато отримали поранення. Люди теж хочуть зробити якусь перерву.

Розкажіть, що дало вам навчання в університеті в плані компетентностей?

Я навчався, старався. У мене червоний диплом і бакалавра, і магістра. Я прийшов на роботу, і все це знадобилося. Цінувалися і знання, і вміння. Крім спеціальності, вища освіта дає тобі розуміння, що ти освічена людина. Ти розумієш при спілкуванні, що ти більш вихована й інтелігентна людина. Це приємно, і це відчувається дуже часто. Але: справжня вища освіта, коли люди дійсно навчаються, а не так, сидять, тому що батьки змусили. Буває, люди, які не мають вищої освіти, більше книжок прочитали та більше знають, ніж з «такою освітою». Насправді вища освіта багато чого дає. Відкриваються двері.

Чи залишилися у вас друзі, знайомі з університету?

Ми спілкуємося з одногрупниками. Іноді зустрічаємося. Ще святкували випускний, захист дипломів на Печенізькому водосховищі на Старому Салтові.

Це дуже боляче, коли багато місць, пов’язаних із твоїми спогадами, і тут з’являються орки й починають все псувати. І ти відкриваєш карту і помічаєш: «О, вони саме там бігають, де ми відпочивали». Так хотілося вигнати їх звідти. І щоб повернутися в ті місця, згадати молодість, поностальгувати й зібратися тим же колективом.

До речі, я знаю, що мої одногрупники теж беруть участь у бойових діях. Ще один випускник факультету з нашої роботи, він загинув, визволяючи Харківщину 2022 року.

Що для вас Каразінський у декількох словах?

Каразінський — це дверцята в життя.

Чи є у вас якісь плани на майбутнє?

Ні, я так не планую. Я зараз просто намагаюся виконувати завдання найкраще. Я думаю: а може завтра влучить ракета, а може мене кудись відправлять у відрядження, і я вже не повернусь.

Поки що я зосередився на тому, щоб наближувати перемогу. Якщо планувати щось інше, витрачати на це час — ми тоді програємо. Тоді навіщо було планувати все інше? Воно просто не збудеться, і все.

Зараз ви можете дати пораду, настанову, побажання каразінцям і всій спільноті, яка побачить історію про вас. Що б ви хотіли сказати?

Настанова така — не бійтеся пробувати в житті щось нове. Ідіть до своїх мрій і будьте готовими до всього. Насолоджуйтеся життям, тому що, хтозна, що буде завтра. Не бійтеся — все у ваших руках. Треба працювати щодня, вивчати мови, бути фахівцем своєї справи. І не забувати про рідних, сім’ю, нашу країну і майбутнє.

Важливо розуміти, що життя — лише мить порівняно з історією нашої країни. І якщо ти зараз нічого не зробиш, вже наступні покоління сотні років не побачать місця, де ти був, які вважав своєю землею, своєю Батьківщиною. Звісно, хочеться повернути всі наші землі назад. Наразі — важливо не віддати ворогу інші землі. Ворог сильний, у нього багато техніки. Там треба брати вміннями й знаннями. А для цього треба навчатися.