Каразінці на лінії вогню: Ластівка

«По планах на майбутнє — їх дуже складно будувати, тому що найбільший наш план — виграти війну. І якомога швидше». Цю фразу сказала «Ластівка» — випускниця радіофізичного факультету Каразінського університету (нині РБЕКС), чинна військова, яка стоїть на захисті України сьогодні.

Каразінський університет узяв інтерв’ю у Ластівки щодо її життя до та під час війни, будні на лінії фронту й виклики сьогодення. Це історія сміливої дівчини, яка обрала небайдужість.

Каразінський долучається до допомоги Ластівці та її групі. посилання на банку
Каразінський долучається до допомоги Ластівці та її групі:

Ціль: 10 000.00 ₴

Посилання на банку

Номер картки банки: 5375 4112 1270 8304

Розкажіть, будь ласка, про себе до війни з росією, чим ви займалися до цього?

Життя було прекрасне. Воно було наповнене. Були мрії та успіхи: фахові, спортивні.
Якраз напередодні повномасштабного вторгнення я вже визначилася зі своїми вподобаннями. Я працювала в IT-індустрії, і мені подобалося.

Були мрії, куди я тяжіла. Вистачало ресурсів на їх втілення: на забезпечення потреб сім’ї, на волонтерські і громадські проєкти. До війни все було клас.

Коли і як для вас почалася війна?

Для мене повномасштабна війна почалася трохи раніше, ніж пролунали перші вибухи.
По суті, війна для мене почалася в 2014 році, я ще з тих динозаврів. Команду тривоги я отримала телефоном від мого колеги до перших розривів. Він сказав, що пуйло підписав СВО, і вже час терміново евакуювати родину. План евакуації був.

День 24 лютого був дуже довгий. Руки, авжеж, тремтіли, хоча ми дуже довго налаштовувалися на цей день. Ми не уявляли, яким він буде, у яких обставинах ми його зустрінемо. Єдине, що у нас було — колективний план евакуації родин і наша група. Спочатку ми зібралися маленькими підгрупками. Ми розуміли, що війна почнеться. І от час настав. Крім плану евакуації родин, у нас була особиста зброя, боєкомплекти, особиста амуніція. От чого не було — то зв’язку з сусідніми чинними підрозділами як офіційними, так і тими, хто наважився на участь у війні 24 лютого.

Перша ніч війни пройшла напрочуд тихо. Ми були на Салтівці. У квартирі молодої родини, яка уїхала, мабуть, вранці. Чергували біля вікон із видом на Північ. Але ворог в місто не зайшов.

Коли і як ви прийняли рішення доєднатися до війська?

Зайду трохи здалеку. 2013 і 2014 рік для мене були сповнені різноманітними психологічними подіями. Був не простий період у моєму житті. Я буквально нещодавно закінчила університет, і я розгубилася у фаховому просторі. Було складно знайти себе: чим займатися, куди піти, як зробити себе корисною. Все це накладалося ще й на особисті складнощі, і тут почався Євромайдан. Тоді я, можна сказати, примушувала себе вивчати новини, тому що це було живе, болюче і справжнє попри весь той фарс, який відбувався у мене в житті. Відбувається серйозний історичний процес.

Наприкінці серпня 2014 мій друг запропонував мені поїхати «покопати окопи». Я подумала, я ж спортивна дівчинка, чому б і не покопати окопи на півночі Харківщини. Так я долучилася до великого волонтерського руху, який поступово всі ці роки так і не згас. З 2014 року ми всі так і є поруч, просто в один момент ми поміняли лопати на особисту зброю. Коло наше розширювалося, змінювалася тема роботи. І ось такою командою, яка бере свій початок у 2014 році, ми зустріли 24 лютого 2022 року

Чи правильно ми розуміємо, що спочатку ваша волонтерська діяльність потрохи переростала в безпосередню участь у бойових діях?

Я можу так сказати: спочатку моя волонтерська діяльність, яка починалася з копання окопів, переросла в просвітницьку. Ми створили філію відомої на той момент громадської організації в Харкові з метою навчання цивільного населення військовій справі. Великий упор робили на стрільбу, тому що цивільним людям у 2014–2016 роках вкрай складно було дістати хоч якусь вогневу підготовку, люди геть не розбиралися, які були вид і призначення зброї. Люди не знали, чи можна застосовувати мисливську зброю у військовій справі. Ми якраз розвивали цей стрілецький напрям і супутні до нього. Наприклад, військова топографія — це моє ріднесеньке. Потрохи тактичну медицину й «інженерку» в межах наших компетенцій, також запрошували профі. Волонтерська діяльність була і лишалась просвітницькою для цивільного населення.

Що стало найголовнішою мотивацією в рішенні долучитися до війська?

Я не терплю несправедливості, як от у цьому випадку — терористичний напад росії на Україну. До того ж я не бачила для себе особисто жодних підстав, чому я б не прийняла саме таке рішення. У мене немає маленької дитини, у мене немає опікунства над будь-ким, якогось складного бізнесу, який загнеться без моєї присутності. Тобто які є обмеження для мене, щоб цього не зробити? Я мала долучитись.

Ви людина, для якої безпосередньо війна триває понад 9 років. Що весь цей час мотивує вас та дає сили триматися й боротися далі? Щось таке, що ви б назвали «провідною зірочкою»?

Я можу так сказати: зараз вже, коли пройшло більш ніж півтора року повномасштабки, озираючись назад, моя зірочка — це моя група. Загалом багато хто в цій групі — це ті люди, які свого часу приходили до нас в громадську організацію вчитися. Я відчуваю свою відповідальність стосовно кожного з них. Кожен прийшов на лекції, знайшов нашу організацію, витрачав свій час і кошти, купував цю зброю, їздив з нами на тренування, і 24 лютого вони всі відгукнулися. По факту, з нашої тієї тусовки є буквально 2–3 людини, які не долучилися до офіційних Збройних сил, але вони присвячують себе волонтерству. Тоді (до повномасштабної війни) складно було оцінити, наскільки ці люди мені дорогі.

Також мотивує ідея Держави України, яку я дуже високо ціную. Одного разу, у старших класах, мене спитали: чи я українка, чи росіянка. Тоді я говорила російською, але абсолютно не задумуючись я сказала: «Українка, авжеж». Я не мислила собі іншої відповіді на це запитання, і так само вчинила моя сестра. Ми розуміли, що попри те, що ми росли в російськомовному середовищі, російськомовному місті, ми прекрасно розуміли українську мову й вільно нею говорили. Ми усвідомлювали себе громадянками саме України, яка нині потребувала захисту.

Чи можете згадати певні ціннісні трансформації, які трапилися з вами під час війни?

Ну, щодо релігійної складової — я скоріше науковий агностик. Але пару разів було таке, що я себе яскраво ловила на думках, штибу самим нам важко, і було би не зле отримати поміч будь-звідки. Щодо всіх інших переконань, я не можу сказати, що мій світогляд якось помінявся. Я так і жила в цій парадигмі справедливості, якої мені часом сильно не вистачало, і моєї держави, яку я любила by default. Я — яка була, така й лишилася.

Можете розповісти, яке становище жінки в війську? Чи є якісь виклики, складнощі? Як ви ними справляєтеся?

О, мені якраз сьогодні з ательє дзвонили, що ушили зимову форму за розмірами. Побутові складнощі бісять і чоловіків, і жінок у рівній мірі: що з формою не по розміру, що з боєкомплектами, що із забезпеченням. Це як окрема категорія, і вона бісява однаково для обох гендерів.

Знову таки, я дуже вдячна своїй групі, бо без неї мені було б дуже кепсько. Я бачу приклади, коли дівчат щемлять у правах: не пускають на бойові або ставляться трохи зневажливо. Зазвичай, я до себе особисто ніколи не відчувала якогось тиску через те, що я жінка. Навпаки шанобливо ставилися й дослухалися до порад. У Бахмуті люди дивувалися жінці зі зброєю у бойовій роботі, і часто було таке, що люди були дуже помічними, якщо нам треба було щось по ресурсах — їх знаходили, треба була підтримка — її надавали.

Розкажіть, що саме дало вам навчання в університеті в професійному та в духовному плані?

Дуже приємно згадати й знати, що Alma Mater рідненька поруч. Зараз мені моя спеціальність була б просто неймовірно як потрібна. Дрони, антенна техніка, протидія РЕБ — це суто те, що ми вчили, поки я була студенткою. Приємно згадати. Сумно усвідомлювати, що знання втрачено, адже фах не був з ними пов’язаний. Я зараз маю собі думки, що можна на репетиторство попроситися чи звертатися за консультацією. Бо я впевнена, що тут нам допоможуть знайти відповіді на практичні питання.

Що для вас Каразінський у декількох словах?

Знаєте, часто говорять, що Каразінський — це родина. Зараз я переключилася на мою бойову групу, і мені не виходить так сказати. Але це впевнений запасний аеродром. Нам потрібна поміч, і на цей аеродром за консультативною поміччю ми таки прилетимо.

Каразінський — це класна путівка в життя. Я пам’ятаю, що була трошки «розгублена». Був складний період, але потім, де б я не була, хоч технічним перекладом займалася, хоч бізнес-аналізом, мені завжди попадалися такі проєкти, пов’язані з електронікою, чи якісь штуки, де мені казали: «Ти ж в антенах шариш». І от постійно Каразінський такою непомітною тінню поруч іде. Каразінський приємно згадувати.

Ви так багато говорили про свою групу, можете показати нам прапор і трошки ще розповісти про неї?

Це прапор групи «Сайгон». Це єдиноріг у трофейному протигазі. Він був підібраний з тих «тигрів», які наважилися ввірватися в Харків. Цей протигаз — залишки від тієї русні, яка наважилася перетнути межу міста. А єдиноріг — це була прикольна історія. У нас у групі є батько двох донечок. Одного разу він приніс у квартиру, де ми поселилися, цього здоровезного єдинорога. А потім притягнули протигаз, надягнули на єдинорога, і це видовище гармонійно вписалося в переповнену людьми квартиру. З собою його тягати не дуже зручно, тому ідею образа один з наших воїнів переніс на логотип нашої групи, а згодом і прапори роздрукували. І от так ми тепер живемо з цим Сайгончиком, а він з нами воює. Діти дуже радіють, коли бачать єдинорога, та й люди посміхаються цій штуці, що нас дуже тішить.

Можете поділитися, які плани на майбутнє маєте?

Розвалити русню, хай горить.

Я все ж таки сподіваюся, що повернуся до цивільного життя з цієї війни, наздожену ті мрії, які війна в мене вкрала. Одна з них — навчитися літати на маленькому літачку. Я цю надію ще не полишаю. В небо дуже хочеться. По планах на майбутнє — їх дуже складно будувати, тому що найбільший наш план — виграти війну. І якомога швидше.

Зараз ви можете дати пораду, настанову, побажання каразінцям й усій спільноті, яка побачить історію про вас. Що б ви хотіли сказати?

Моє звернення до спільноти — не боятися відстоювати правду, яким би не був цей шлях боротьби за неї. Не варто його боятися. Навіть, якщо взяти нашу групу, хоча ми й військової справи, але, по суті, ми не були військовими. І зараз насправді ми цивільні люди. Просто так получилося, що тимчасово ми стали військовими.

Ось це розуміння того, у чому полягає правда життя і готовність відстоювати та захищати це, воно насправді дуже підтримує, виховує внутрішню силу волі. Щодня, коли ми на бойових, ми розуміємо, що день прожитий не дарма, і ми дуже цим пишаємося і розуміємо, що це не так страшно, як могло здатися на перший погляд. Просто не треба боятися почати боротись.